Леонід Добрянський - Спогади про українознавчий клуб "Спадщина" в Києві 1987-1991, Леонід Добрянський

Два роки назад я завершив упорядкування і видав книгу спогадів моїх родичів “Рід Добрянських: генеалогія і спогади”. Пройшов час, пройшов десятилітній ювілей незалежності України. Нарешті прийшла пора, як мені здалось, згадати той цікавий період мого життя, пов’язаний з громадсько-політичною активністю. Це була “перестройка” в Україні, час пробудження громадянської активності дуже багатьох людей. Замислюючись над тим, чому це сталося і зі мною, я вирішив написати спогади. Це дозволило мені глибше розібратись у самому собі, зрозуміти, чому ці події так захопили мене і підштовхнули до активних дій. А потім, пізніше, так же рішуче я відійшов від політики. Спогади допомогли мені усвідомити, як вплинули на мій світогляд батько, мама, дід Макар, інші родичі.

Мій дід Макар Дмитрович, так як і його старший брат Захарко, активно цікавились політикою ще в передреволюційний період. Вони були в партії есерів. Пізніше дід у складі Поштового куреня Українського війська тримав оборону проти кінноти Котовського. За часів Радянської влади він залишався таємним симпатиком ідеї самостійної України. Але все це самим глибоким чином приховувалось від оточення. Пам’ятаю, як я був десь у першому класі школи, дід якось намалював тризуб на листку паперу і розшифрував мені його як у вигляді номограми прочитати як слово ВОЛЯ. Але нічого не пояснював, що це за знак і до чого тут воля. Дідові вдалося передати свою любов до України молодшому сину Анатолію – моєму батьку. Це особливо яскраво виявилось у той час, як Анатолій утік з німецького концтабору, коли їх конвоювали на Захід в час відступу німецьких військ, і подався на Західну Україну шукати бендерівців. Він багато чого розповідав мені про той період життя. Не змігши мабуть знайти добре законспірованих для чужого ока бендерівців, він повернувся врешті-решт на Донбас, додому. Мабуть саме тоді (а, можливо, й пізніше) він сформулював для себе мету життя. Якщо не вдалося віддати за Україну своє життя в бою, то він повинен виростити дітей і передати їм цю ідею – ідею самостійної України. Дома ми всі в побуті говорили виключно українською. Це було  досить  незвичайно,  враховуючи  абсолютне  російськомовне середовище в Донецьку. Але це була цілком свідома політика батька. В сім’ї часто згадували історію мого прадіда Юрка – батька моєї бабусі Вікторії. Він, пройшовши першу світову війну і повернувшись в рідне село Михайлівку, абсолютно перестав користуватися рідною мовою, а говорив виключно російською. І навіть українські слова почав вимовляти на російський лад – не “зовсім”, а “совсьом”. Згадування цієї та інших подібних сімейних історій завжди викликало сміх і, як я тепер розумію, зміцнювало в нас, дітях, переконання в тому, що треба триматися свого і, звісно – рідної мови.

Пам’ятаю, як ми з батьком мандрували з рюкзаками по Криму, Карпатам, Кавказу. Їдучи поїздом з Одеси в Ясиню в плацкартному вагоні, я раптом почув, як маленька дитина років трьох щось говорила з батьком українською мовою і сказала фразу “Я маю робити...”. Ця фраза якось пройняла мене, аж сльози виступили (мені було 16 років). Це ж справжня українська мова, якою говорять навіть малі діти вільно! А ми з батьком намагаємось нею говорити, але якось не зовсім українська виходить. Тобто я і батько навіть комплексували, що не можемо говорити справжньою рідною мовою. Коли ми були в Закарпатті, батько розмовляв з місцевими російською, аби з нас не сміялися, що ми говоримо якимось суржиком.

Батько завжди називав себе націоналістом. І хоч ніколи ніяким чином офіційно він не заявляв про це, але в компанії друзів, а це обов’язково під чаркою, тема України, точніше русифікації України, завжди була присутня і дуже болюча. На початку семидесятих років він зустрічався в Донбасі з одним із відомих українських правозахисників - Олексою Тихим, який був саме тоді звільнений з тюрми. Вони часто збирались. Там був присутнім і батьків товариш Іван Руденко, мабуть хтось і ще. Олекса Тихий бував кілька разів у нас вдома. Він подарував мені книжечку віршів Расула Гамзатова, в якій автор оспівував свою землю. Батько не поділяв лінію поведінки правозахисників, які відверто зустрічалися з представниками влади і заявляли про факти русифікації на Донбасі, знаючи наперед про марність цих зусиль, які коштуватимуть тюрми. Олекса Тихий ходив у Донецький університет і говорив на ці теми з кимось із керівництва. Батько, особливо під чаркою, кричав мамі і мені, що потрібно стріляти з автоматів, а не ходити і просто говорити. Це все марно.

В бесідах зі мною, старшим сином, він часто зачіпав цю тему. Розповідав, як він хотів віддати життя за Україну у війну, як потім вирішив передати естафету дітям. І от діти виросли. І що ж! Діти не підтримують його. Не підтримують його ідей! Ці розмови завжди велись напідпитку. Ця тема для нього була такою болючою, що без чарки про це він не міг говорити. Це все, мабуть, від безвихідної ситуації. Ці бесіди були завжди важкими для мене. Я відчував себе винним, хоча не можна було зрозуміти, в чому моя вина. Інколи намагався уникати цих бесід, а це ще більше ранило батька, що я не хочу з ним про це говорити і не його прибічник. Таке от було непорозуміння і в старших класах школи і пізніше, коли я вчився в інституті. Тут був якийсь парадокс. Не те, що батько хотів, щоб я йшов створювати якийсь збройний опір владі проти русифікації, чи пристав до правозахисників і виступав публічно проти цього. Ні. Але разом із тим діти його виросли, а ситуація в Україні ще погіршилась. Що робити йому далі - невідомо.

Пізніше для батька було ще кілька болючих ударів. Я одружився з росіянкою. Сестра Юля вийшла заміж за росіянина, а наймолодша Оксана також має російськомовну сім’ю. В 1984 році я вступив до КПРС. Всі ці факти батько трактував, як крах його життя, його цілей. Діти не пішли за ним. Життя марно прожите. Русифікація проникла і в його родину, родину націоналіста.