Ольга Томашук - Смерть та мале дитя, Ольга Томашук

— Мам, мій час настав. Я скоро помру. І я хочу…

— Хто тобі таке сказав? Звідки ти знаєш? — перелякано перебила Софію матір.

— Мам…

— Все, все… Мовчу і слухаю. — скорилась матір.

— Я хочу, щоб ти відпустила мене. Я знаю, що тобі буде боляче і ти цього не хочеш, але повір, так буде краще. Для мене. Я змучилась… Мені так боляче… Подивись, я вже навіть плакати не маю сили.

І дійсно очі Софії молили, благали, але були сухі. Мама дивилась на неї та не розуміла, звідки в дитини могли виникнути такі дорослі думки. Вона може б і змирилася, і можливо готова була б відпустити Софію. Але це ж маленька дитина. Її донечка. Ну як вона без неї?! Як?!

— Не можу я, Софіє… пробач…

— Мам, мені так краще буде. Розумієш? Та і я там не одна. Зі мною Смерть. Вона мені допомагає…

— Де? Хто? Софіє?! Сонечко, ти, мабуть, мариш.

— Ні. Коли я тут сплю, там я з нею розмовляю. Смерть мені дуже багато пояснює. І знаєш, я вже не боюсь, бо це не кінець, а усього лиш новий етап, а потім буде ще один, і напевно ще… Я не зовсім зрозуміла про етапи. Треба буде ще раз перепитати. — пояснювала Софія. — Мам, обіцяй, що відпустиш і будеш жити далі. — сказала дівчинка і серйозно подивилась на матір.

— Я… я не можу, пробач. Не зможу…

Мама знову плакала. А Софія знову впала у забуття. Там вже на неї чекала Смерть.

— Скільки мені ще залишилось? — несміливо запитала дівчинка.

— Три дні. Але я не думаю, що ти вже прийдеш до тями. — з сумом відповіла Смерть.

— Допоможи мені. Дай мені ще один шанс на розмову з мамою. — благала Софія.

— Я подумаю, що з цим можна зробити. — відповіла Смерть і зникла.

Софія залишилась одна. Вона чула як щось дзвенить та пищить. Чула як біля неї хтось метушиться. Але очі відкрити не могла. Не було сил. Софія вже майже змирилася з тим, що більше не побачить свою маму та раптом повернулася Смерть. Вона взялася просто нізвідки. Ось її не було і раз стоїть вже поруч.

— Пиши листа мала. — сказала дівчинці Смерть та простягнула їй кусок паперу та олівець.

— Та я ж не вмію. Я навіть в школу не встигла піти. — сумно прошепотіла дитина.

— Тут ти вмієш все!

— Добре. — дівчинка важко зітхнула і взяла у Смерті запропоноване.

Слова плутались. Руки тремтіли. Сльози текли рікою. Софійка намагалась зосередитись та їй це ніяк не вдавалось. В цей момент вона могла думати лиш про одне, що в неї не стане сил і вона не зможе навіть подивитись останній раз на маму. Дівчинка розсердилась, витерла сльози своїм маленьким кулачком і серйозно, як доросла подивилась на Смерть.

— Я зможу! Я відкрию очі! І знаєш… знаєш… я поговорю з нею! І скажу їй, що люблю! — вже майже кричала Софія. Смерть лиш мовчки посміхалась. Софія заплющила на мить очі, щоб знову не розплакатись, а коли відкрила, побачила маму, яка сиділа поруч та тримала дівчинку за руку. Мама плакала, сльози беззвучно котились по щоках, а в очах застигли розгубленість та відчай.

— Мам…

— Донечко…

— Мам, це наша остання розмова…

— Не кажи так…

— Мам, я люблю тебе…дуже…і хочу, щоб ти знала, що ти найкраща мама у світі…

— А ти моя найкраща, улюблена донечка…

— Мам…Я скоро піду, бо не маю більше сил…відпустиш мене?

— Відпущу… — прошепотіла мама.

— Не забудеш?

— Ніколи моя маленька…

— Мам обніми мене міцно-міцно, як вмієш тільки ти…

Молода жінка міцно обійняла свою дитину. Вона вже зрозуміла, що це було прощання. Тяжке. Болюче. Сумне. Але вона з цим нічого не могла вдіяти. Вона лиш могла спостерігати за тим, як смерть забирає її дитя. Назавжди.

Ось і все. Час настав. Молода жінка попрощалась зі своєю маленькою донечкою та повернулась додому. Квартира була пуста та холодна, як і душа жінки, що нещодавно втратила свою дитину. Жінка пройшлась по квартирі, вона не знала що робити далі. Життя просто вибило землю в неї з під ніг. Вона зайшла у кімнату своєї дівчинки. Сіла на дитяче ліжко та розридалась. Невже вона все втратила?! Як тепер склеїти своє розбите життя? Вона взяла подушку своєї донечки та уткнулась в неї лицем. Пахло таким рідним і теплим, що серце знову стискалось від болю. Раптом жінка почула як щось впало.

— Хм-м… це що чийсь злий жарт? — спитала вона сама себе. — Лист?! Від кого? Не розумію. —  бурмотіла собі під ніс. Вона підняла з підлоги конверт, відкрила та застигла від подиву. Сльози з новою силою засліпили очі. Жінка встала та пішла вмити обличчя. — Невже так буває? — питала вона, дивлячись на себе у дзеркало. — Хто б так міг пожартувати?! — та десь в середині, у душі, вона знала, що це справжній лист. — Магія якась!

Вона ще декілька хвилин мовчки дивилась на себе в дзеркало, ніби готуючись. Пройшла назад до кімнати, сіла на підвіконня та почала читати.

« Мамо привіт, це я – Софія. Напевно тобі складно буде повірити, але мені вдалося написати тобі листа. А дехто допоміг мені його передати. Матусю, не звинувачуй себе, ти ні в чому не винна. Ти нічим не могла зарадити. Така моя доля. І ніхто не зміг би це змінити.

Хочу сказати тобі, що тут, де я знаходжусь, в мене нарешті є довге густе волосся, як ти і мріяла. А найголовніше, мені більше не боляче! Я дихаю на повні груди мамо! Можу бігати та стрибати. А ще… про це не можна казати. Вибач.

Я дуже люблю тебе матусю. І завжди буду поруч, у твоєму серці. Та ти головне пам’ятай, що я пішла в кращий світ. І це не смерть, і не кінець, а просто такий новий етап. І в тебе теж розпочався новий етап твого життя. Пам’ятай, твоє життя не скінчилось і не стоїть на місці. Ти повинна від горювати та йти далі. Бо невдовзі тебе чекає зустріч і кохання… ти зустрінеш свою рідну душу, а після цього з’явиться ще одне маленьке щастя. Це буде моя сестричка. І коли-небудь ти нас познайомиш із нею коли будеш показувати їй мої фотографії та розповідати про мене. А я буду її янголом. Буду спостерігати за нею та оберігати.