Леонід Спіранд - Родина поза реальністю, Леонід Спіранд

Тим часом автобус зупинився на людній вулиці, далекій від житла Скрея. Андрій проводив час, дивлячись у вікно, але тут міський пейзаж змусив його поїжитися. На іншому боці вулиці, між багатоповерхівок і тротуарів, розташувалася дивна будівля. Біла й кубічна, ніби кидала виклик приземленій архітектурі навколо. Над нею височіли вежі й антени, а всередині ходили люди в білих мундирах. Погляд Андрія привернув пурпурний герб над головним входом, що зображував складну конструкцію з безліччю пов'язаних точок усередині. Чоловік упізнав би цей символ скрізь, як і більшість місцевих жителів. Це був штаб оперативників Мультикоаліції, яких у ЗМІ ще величали Стражами. Головним завданням цієї міжвсесвітньої організації було контролювати взаємодію між світами заради їхніх же безпеки та блага.

Принаймні так вони говорили про себе самі. Андрій презирливо відвернувся, не удостоївши цей пафосний вигляд коментарем. У пам'яті спливли візити до офісу Стражів для отримання дозволу хоча б на единий візит у Терру-009. Незліченна кількість годин у тісних кабінетах, де чоловік з останніх сил пояснював, що для нього знову зустріти сім'ю було справою життя і смерті. Результат? Купа червоних штампів із позначкою 'відмовлено' в його документах.

У вдівця стиснулися кулаки, коли він згадав, з яким виглядом вони ставили ті позначки. Немов якась вища сила обдарувала їх правом вершити долі місцевих громадян, незважаючи на те, що багато хто з них самі були іншосвітянами. На мить погляд Андрія перетнувся з одним із Стражів – плечистим солдатом у біло-пурпуровому бронекостюмі. Той глянув на нього спідлоба і повільно оглянув. Мабуть, його вбрання викликало дещицю підозри. Чоловік відвів погляд, привертати до себе увагу сьогодні точно було ні до чого. Транспорт рушив, вулиці й машини знову попливли за вікном, залишивши будівлю Мультикоаліції далеко позаду. Вдівець поправив рюкзак і встав зручніше, їхати він мав до кінцевої.

Коли чоловік у білому вийшов з автобуса, уже настали сутінки. Перед Андрієм простяглися ряди старих, напівзанедбаних будівель і зарослі бур'янами газони. У повітрі витав запах сміття і тютюнового диму, найближчі вулички потопали в темряві без світла ліхтарів. Лише вдалині було видно кілька вогнів – бочки, поруч із якими грілися безхатченки. Андрій обережно покрокував уперед, міцно стиснувши в кишені газовий балончик. Не дивно, що Скрей обрав своєю базою ці нетрі, нормальна людина б ніколи не зайшла сюди без вагомої причини.

Дотримуючись інструкцій, вивчених за останній тиждень напам'ять, Андрій зайшов у темну арку і швидко опинився з іншого боку. Далі він проігнорував чийсь п'яний вигук у його бік і перейшов у найближчий дворик. Там варто було обігнути зламану гойдалку, звернути ліворуч біля магазину із забитими вікнами і дістатися до згорілого мікроавтобуса. На занедбаний район спустилася ніч, тож діяв Андрій швидко і чітко.

У темряві його наздогнала параноя: виявилося, що згорілих машин тут більше однієї, та й уламки на майданчику навряд чи можна було назвати гойдалками. І все ж, вдівець відігнав неясну думку повернути назад, зупинятися було вже пізно. Нарешті, серед цього урбаністичного жахіття Андрій розгледів двері до підвалу одного з будинків. Поруч було надряпано кілька символів, за якими чоловік одразу зрозумів: прийшов куди треба. З-за засувки на нього глянула пара сердитих очей.

– Чого треба? – Багатозначно спитав їхній власник.

– Е-е, я прийшов... – Невпевнено почав Андрій, але потім таки опанував себе, – прийшов по масло для трансмісії.

– М-м, – поворушив бровами невідомий, – і якої моделі?

– Сорок четвертої.

Важкі двері загриміли й невдовзі відімкнулися, Андрій ступив усередину. Власником очей виявився здоровань із грубим обличчям і надзвичайно великим носом, ніби зійшов прямо з ілюстрації про життя первісних людей. Андрій упізнав у ньому жителя Терри-519 – світу просунутих, але вкрай войовничих неандертальців. Найняти такого коштувало чималих грошей, зважаючи на їхню силу і стійкість у боях. Очевидно, Скрей не збрехав щодо серйозності своєї справи. За спиною охоронця була величезна гвинтівка, від якої хотілося триматися подалі.

– Вниз і праворуч, – неандерталець грубо махнув рукою і замкнув двері.

Вдівець почав спускатися іржавими сходами вниз, від задухи довелося розстебнути куртку. Попереду долинала приглушена розмова, але через шум старої вентиляції слова було не розібрати. Сходи привели Андрія в коридорчик із металевими стінами, немов із футуристичного бункера. Чоловік озирнувся і звернув у перші ж двері праворуч. За ними була кімнатка, в якій панував бардак і були всюди розкидані контейнери. Частина була не закрита, всередині виднілися найрізноманітніші предмети, від рослин до запчастин для роботів. В одному чоловік розгледів чорну кулю з наростами, схожими на безбарвні корали. Немов хтось проводив моторошні експерименти з перлиною, через що та втратили колір і збільшилася в багато разів. Трохи віддалік сиділи дві фігури, одна з яких негайно помахала Андрію і завела діалог.

– О, ось і сьогоднішня зірка! Радий бачити, як дістався?

Чоловік простягнув руку і глянув на співрозмовника. Це був невисокий, рудий парубок в пальто і спецівці, які зовсім не поєднувалися один з одним. Незважаючи на непоказний вигляд, у його очах горіла впевненість, одного погляду вистачало, щоб зрозуміти: господарем тут був саме він. Скрей потиснув Андрію руку і добродушно вислухав історію про цвинтар, автобус і офіс Стражів, яких вдівець приправив цілим букетом із невтішних епітетів.

Хоч вони й познайомилися лише місяць тому, але вже спілкувалися як старі приятелі. Мабуть, цілі дні планування подорожі зіграли свою роль. За цей час Андрій багато дізнався не тільки про міжвсесвітні переходи, а й про свого подільника. Вдівцю довелося визнати, що він помилився: коли вони познайомилися, чоловік погодився на пропозицію Скрея здебільшого через безвихідь, не очікуючи від нього нічого серйозного. Його відлякав і вік контрабандиста, і жартівливість, та й прізвисько, здавалося, пасувало більше підлітку, ніж міжсвітовому ділку.

Однак, з часом цей хлопчина довів Андрію, що знає про справу все, що людині його ‘професії’ знати необхідно. Звісно, не за даром. Подібна послуга коштувала цілий статок, але вдівцеві було байдуже. За ним досі залишалася керівна посада у великій компанії, а витрачати гроші кудись іще він уже не бачив сенсу.