Артур Крупницький - Берсеркер: Частина Перша — Останній нащадок, Артур Крупницький

"Дитя, ти його зараз протреш до дірок своїм поглядом," — пожартував дідусь.

"Дідусю, а чому він виглядає молодшим за тебе, а ти його пам'ятаєш ще з дитинства? Хіба ж він не має виглядати старшим?"

"Не знаю... Можливо, це через його силу…"

"А це точно він? Може, це якийсь шахрай, який прикидається героєм?"

"Ну, ти чого! Таким би точно ніхто не став займатися... А взагалі, якщо ти така допитлива, запитай у нього сама."

Дідусь кивком показав на місце, де сидів Арк-Тюр, але його там вже не було. Раптом за спиною дідуся з'явилася постать, і Арк-Тюр сказав:

"Дозволите я присяду до вас ближче? Так, кажуть, складемо вам компанію, разом не так нудно буде, правда, малеча? І, до речі, як вас звати? А то ви моє ім’я знаєте, а я ваші ні."

"Так, звичайно, Арк-Тюре, сідайте. Така компанія для нас дуже приємна. Мене звати Євтихій, а мою онуку звати Зойка."

"Дуже приємно," — відповів Арк-Тюр, присідаючи поруч. "Направляємося до її батьків. Вона у нас із бабусею гостювала, тож мушу відвести її назад."

"Зрозуміло," — сказав Арк-Тюр. "А ви, пане, якщо дозволите запитати, тут у справах?"

"Так, у справах гільдії. Потрібно було дещо вирішити."

"Надіюсь, це нічого серйозного, і справа була вирішена позитивно?"

"Так, все добре. Просто потрібна була моя особиста присутність. Аби не було конфлікту."

Зойка, яка сиділа на стільці, ледве стримувала свою цікавість. Вона тихенько штовхнула дідуся ногою, ніби питаючи дозволу щось сказати.

"Ну, що там, Зойко?" — запитав дідусь.

Вона поглядом показала на Арк-Тюра.

"Ааа, точно, я забув. Якщо дозволите, пане, моя онучка дуже цікава і хоче все знати. Вона хоче у вас щось запитати."

"Ну що ж, хай питає," — посміхаючись, відповів Арк-Тюр.

"Давай, питай, сказав дідусь даючи дозвіл онучкі  а то я бачу, що крутишся на стільці, як мураха на гарячому."

Зойка вдихнула на повні легені, готуючи низку запитань, і почала говорити:

"А ви точно той, за кого себе видаєте? Ви не шахрай? А скільки вам років? Чому ви виглядаєте молодше за мого дідуся? Якщо ви це ви, то як доведете? А це правда, що про вас говорять? А наскільки ви сильні?"

Арк-Тюр голосно розсміявся, і дідусь теж.

"Ну ти даєш, Зойко! Я навіть не знаю, з чого почати," — відповів він, все ще усміхаючись.

"З чого ж почати..." — замислився Арк-Тюр, потім усміхнувся і додав: "Напевно, з того, що я точно Арк-Тюр, а не якийсь шахрай. Років мені набагато більше, ніж твоєму дідусю, але виглядаю я молодше через свою силу. Коли я був молодшим, ця сила робила мене мужнішим і старшим, та з часом вона почала впливати інакше. Але зараз не про це."

"Довести, що я — це я? Хмм, навіть не знаю... А ти хоробра дівчинка, не злякаєшся?" — запитав він, глянувши на Зойку.

"Ні, не злякаюсь," — відповіла Зойка, міцно взявши дідуся за руку.

"Ну тоді я покажу тобі найменшу частину стану Берсеркера. Дивись уважно." Арк-Тюр заплющив очі, вдихнув носом, і його обличчя почало змінюватися. Воно набуло звіроподібних рис — з'явилася шерсть, зуби стали гострішими, ніс змінив форму, а коли він розплющив очі, вони палали полум'ям.

Євтихій аж відхилився назад від несподіванки.

"Ну як?" — промовив Арк-Тюр, повертаючи своє звичне обличчя.

"Вау!" — захоплено прошепотіла Зойка, її очі вирячилися від подиву, а рот залишився відкритим.

"Для нас це велика честь — побачити частину сили звіробога," — додав дідусь.

Арк-Тюр кивнув головою, приймаючи комплімент. "Ну що, я довів тобі, що я — це я?"

"Т-т-так," — ледве вимовила Зойка, досі не оговтавшись від побаченого.

"А сила моя... Вона не дуже велика, але й не дуже мала. Її вистачає, щоб робити все те, чим ми займаємось."

"Ось і їжа," — сказав кухар каравану, подаючи гарячий суп і напої.

"О, дякую, люб'язний! Саме вчасно, бо ми вже зголодніли з моїми товаришами," — сказав Арк-Тюр, беручи миску супу. "Ну що, Зойко, налітай! Чи ще щось хочеш запитати?"

"А можна?" — запитала вона.

"Дитя, звісно, що можна! Ти підняла мені настрій, питай що завгодно."

"Розкажіть якусь історію про свої пригоди!" — захоплено вигукнула Зойка.

"А що саме ти хочеш почути? Історій багато за всі ці роки накопичилося."

"А можна все?" — з дитячою наївністю спитала вона, опираючи підборіддя на долоні.

"Все?" — засміявся Арк-Тюр. "На все нам не вистачить часу, навіть якщо ми перетнемо материк десять разів!"

"Зойко, дай пану Арк-Тюру поїсти, не набридай," — втрутився дідусь.

"Але, діду, він дозволив!"

"Євтихію, все добре. Я сам напросився," — заспокоїв його Арк-Тюр. "Але зробимо так: ти наминай суп, а я розповім тобі все з самого початку, добре?"

"Так!" — радісно відповіла дівчина, плескаючи в долоні й беручи ложку в руки.

"Ну так ось, почалося все..." — почав Арк-Тюр.