Леонід Добрянський - Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський

Післяслово Павла Щегельського

Ой чи живі, чи здорові…

Післяслово Павла Щегельського

Пам'ять роду. Сьогодні ці слова стали часто вживаними, майже затертими. Вони ковзають по нашій свідомості, буває, не залишаючи сліду. В гонитві за суєтним, повсякденним благополуччям, за лаврами переможців, нам немає коли спогадувати не те що своїх пращурів до п'ятого коліна, а, дай Боже, хоч до другого. Особливо у великих містах, серед корінних городян слабшають родинні зв'язки, слабшає пам'ять про своїх родичів у третіх чи четвертих. Сільські мешканці трохи більше тримаються свого роду, принаймні на сьогоднішній день його старша частина, бо дух міграції зачепив переважно молодших. Та й то - не до писання, пам'ятати б, куди хто розлетівся з того гнізда.

Тому-то, коли натрапляєш нині на літературу мемуарного характеру, а особливо мемуари родинного плану, мимоволі відчуваєш повагу до автора хоча б тому, що він хоче пам'ятати, хоче через пам'ять свого роду передати отой дух минулого нашої ж таки з вами України.

Сам факт, що книжка Леоніда Добрянського «Рід Добрянських. Генеалогія і спогади» виходить друком у 2000 році, є знаковим явищем. На межі епох підбиваються підсумки зробленого і пережитого, складаються реєстри добрих справ та окреслюються плани на майбутнє, переглядаються здобутки й підраховуються втрати. Тим приємніше, що така робота з'явилася, з'явилася всупереч усталеним жанровим нормам і традиціям, бо й справді - книжка Л. Добрянського стоїть осібно в сучасному книжковому світі.

Упродовж багатьох десятиліть ми звикли до думки, що виключне право на написання спогадів мають люди видатні - партійні керівники вищого рангу, воєначальники, політики, герої праці, які або ж робили літературний запис від свого імені, або ж ставали об'єктом написання (серія «ЖЗЛ», спогади Г. Жукова, численні літературні збірники, присвячені певній видатній особі). Всі інші - то сіра маса без роду й племені, у якої адреса «не дом и не улица», а «Советский Союз». Тим приємніше, що на цьому тлі хоч вряди-годи, та все ж з'являються речі оригінальні, писані не для «формування суспільної свідомості», не для «оболванивания масс», не для того, щоб облити чорною фарбою все, що «колись було за тоталітаризму», як це модно нині робити. В конкретному випадку писалося для душі, писалося навіть без думки про те, що ці спогади колись будуть опубліковані, і як добре, що знайшовся врешті видавець, який не кинувся стригти та причісувати текст під літературний гребінець, а поставився з повагою до написаного людьми, що аж ніяк не претендували на роль професійних письменників.

Отже, маємо генеалогію та спогади окремих вихідців з роду Добрянських. Книга, здавалося б, родинна. Так воно, по суті, і є. Але, гортаючи сторінку за сторінкою, вчитуючись у ці відверті та нелукаві розповіді, ловиш себе на думці, що це більше ніж життєпис одного роду. Спробуємо збагнути, чому.

Доля розкидала рід Добрянських досить широко по світі. Та вони, незалежно одне від одного, згадували й записували. І у центрі їхніх спогадів (хоч би хто їх вів) опинилося село Михайлівка Гайсинського району Вінницької області. Саме на цьому мальовничому куточку Поділля сфокусовані думки й помисли різних нащадків з роду Добрянських. Це й ощадливі, навіть дещо скупуваті записи Лизавети Захарівни, яку доля закинула далеко від дому, і більш розкуті записки Макара Дмитровича Добрянського, чималий хронологічний матеріал та відомості про генеалогічні гілки, які упорядник намагався виростити для кожного відгалуження свого роду (та й тих родів, з якими життєво він переплівся - Яроцькі, Курінні, Танці, Мелники...).

Кожна розповідь, кожен спогад по-своєму цікаві, письмо невимушене й не підсолоджене літературщиною. Так, скажімо, у спогадах Макара Дмитровича Добрянського у розділі «Празник» читаємо: «Гостей передбачалося не менше двадцяти душ. Нам, малим, була велика зацікавленість, бо гості, крім різних гостинців, давали і гроші, і я мав стільки грошей, що не міг і полічити...». У цих двох реченнях стільки змісту, стільки живописання словом, що міг би позаздрити навіть гарний професійний письменник. Бо й справді, розповідь про празникових (а в нас на Гайсинщині називають саме так) подана крізь сприйняття дитини, і коли вже написано, що «на другий день рано батько збирав гостей до хати похмелятись, кожний гість кривився, не хотів пити, але, випивши чарку, оживав і глушив горілку без особливого припрошения», то так воно і було насправді - ні додати, ні відняти. Не вірите? То спробуйте ту ж саму картину описати колоритніше чи художніше!

І якщо читаємо «Пригоди та життя одного чудака», написані Дмитром Захаровичем Добрянським, то це таки справді пригоди, і описані вони людиною талановитою й веселою, здатною дивитися на світ, на його проблеми крізь призму усмішки:

«Звідкіля і як появився я на світі? На це запитання я одержав свого часу зовсім простеньку відповідь: був я на небі стовпчик, а впавши під час дощу з громом на землю, зробився хлопчик; досить просто і гарно - із стовпчика - хлопчик. Так ото собі живу і поживаю».

Вражає генеалогічне дерево, зображене упорядником у першій частині твору. Перший, так би мовити, прародитель - Миколай Добрянський, дяк у Михайлівці, передав ім'я і майно єдиному синові Мокію. Мокій же з дружиною Марією Яроцькою мали вже троє синів і шестеро дочок - у нашого Омелечка невелика сімеєчка... Так от, на кожного з цих людей зроблено генеалогічну гілку, вказано імена, дати народження, місце проживання не лише їх та їхніх дітей, а й онуків та правнуків. Це справді титанічна праця! Впадає в очі те, що сім'ї цих дітей та їх нащадків також були численними. Сини Мокія Добрянського - Дмитро, Василь і Родіон мали відповідно по 5, 7 і 8 дітей. А, скажімо, син Дмитра Добрянського Захар мав шестеро дітей, які мали вже своїх, багато з яких живі й понині. А були ж нестатки, і громадянська війна, голод, репресії... Мабуть, тоді нація мала більше здоров'я і сміливості, відповідальності за власне ж національне виживання. Це особливо підкреслюється нинішньою демографічною статистикою, яка також вражає, тільки вже з іншої точки зору. Нещодавно в пресі подавалися факти демографічної ситуації в різних регіонах України. Так от, скажімо, у Севастополі річна народжуваність становить трохи більше двох тисяч осіб, а смертність - понад 5000. Причини наводяться різні, та мимоволі виникає думка: а як же народжувалися і жили у часи, описані в книжці Л. Добрянського? Адже ті часи були більш ніж бурхливими і важкими. Початок ще від кріпаччини, революції 1905-го, 1917-го, громадянська, розруха, голод 1933-го, Велика Вітчизняна - це те, що пережили саме ті діти і внуки Добрянських, які, однак, мали, багато дітей, що майже всі вижили.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍