Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

Тепер, у машині, Фариш уже забув, що його гризе, або принаймні так здавалося. Поки Денні вів через бавовняні поля, що розпливалися від ранкової спеки й пестицидів, то постійно знервовано позирав на брата, який відкинувся в сидінні й підмугикував пісні з радіо. Не встигли вони повернути з гравієвої дороги на тармакадам, а його шаленство вже невідь-як перейшло на мажорніші тони. Фариш заплющив очі й вдоволено вдихав на повні груди прохолодне повітря з кондиціонера, поки вони неслися по шосе в місто, слухаючи «Ранкове шоу» з Бетті Браунелл і Кейсі МакМастерсом на «ВНАТ» («В нас абищо торохтить» — як тлумачив абревіатуру Фариш)144. На «ВНАТ» транслювали Топ-40, що Фариш терпіти не міг. Але зараз йому подобалося, він кивав головою, барабанив по коліну, по підлокітнику, по панелі.

От тільки барабанив він трохи засильно. Від цього Денні нервував. З віком Фариш дедалі більше поводився як їхній батько: та його особлива усмішка, що виникала перед якимись неприємними словами, неприродна жвавість — балакучість, надмірна дружність — перед якимсь потужним вибухом.

Неслухливець! Неслухливець! Якось Денні обмовився цим словом, неслухливець, у школі, батьковим улюбленим словом, а вчителька сказала, що такого слова навіть нема. Але Денні досі чув високий скажений тріск у батьковому голосі, неслухливець!, коли на «ли» різко опускався пасок, а сам Денні роздивлявся власні руки, — поплямовані, з великими порами, побатовані шрамами, — які вчепилися за кухонний стіл так, що побіліли кісточки. Денні знав власні руки дуже добре; у кожний важкий момент у житті він вивчав їх, наче книжку. Вони слугували квитком на подорож у минуле: до побиттів, смертних одрів, похоронів, провалів; до приниження на гральному майданчику й вироку в судо­вій залі; до спогадів, реальніших за це кермо, за цю вулицю.

Вони вже виїхали на околиці міста. Проминули тінисту територію Старої лікарні, де якісь шкільні чирлідерки — вишикувані у формі літери V — одночасно підстрибували: гей! Ті були не в уніформі, навіть не в однакових сорочках, і попри бадьорі злагоджені рухи, мали розхлябаний вигляд. Руки розтинали повітря рухами семафора, кулаки злітали вгору.

У якийсь інший день — будь-який — Денні, мабуть, припаркувався б позаду старої аптеки й потайки спостерігав за ними. Тепер же, коли він повільно проїжджав через рябий затінок від листків, а на задньому плані миготіли дівчачі хвостики й засмаг­лі кінцівки, його пройняло морозом від несподіваної об’яви на передньому плані якоїсь меншої згорбленої істоти, одягненої в усе чорне, яка — з мегафоном у руках — спинила свою промоклу чвакливу ходу, щоб подивитися на нього з тротуару. Вона скидалася на дрібного гобліна — ледве метр заввишки, з помаранчевим дзьобом, великими помаранчевими ступнями та якась дивно змокріла. Коли машина її минула, істота обернулася плавним супровідним рухом і розгорнула чорні крила, ніби в кажана… і в Денні волосся дибки стало від думки, що він уже десь її бачив, цю істоту, напівдрозда, напівгнома, напівдиявольське дитя; що звідкись (усупереч малоймовірності такого збігу) він її пам’ятає. Що дивніше: вона теж пам’ятає його. І, зиркнувши в дзеркальце заднього огляду, Денні побачив її знову, малу чорну постать із чорними крилами, яка дивиться вслід машині, ніби маленький небажаний посланець з іншого світу.

Межі стираються. У Денні закололо в скальпі. Заросла дорога стала подібна на коридор конвеєрної лінії з якогось кошмару, її зусібіч душила насичено-зелена лихоманкова тінь.

Він зиркнув у дзеркало. Істота вже щезла.

То не наркотики, вони вже вийшли з нього разом із потом за час сну: ні, річка вийшла з берегів, і з дна на світ білий здійнялося всіляке сміття й ганебний непотріб, фільм-катастрофа, мрії, спогади й невизнавані страхи вихлюпнулися на загальну вулицю. І в Денні (не вперше) виникло відчуття, що йому цей день уже снився, що він їхав по Натчез-стріт до події, що вже відбулася.

Він витер рота. Хотілося в туалет. Хай як після Фаришевих побоїв боліли ребра й голова, думати він міг лише про те, як сильно хоче відлити. А від браку наркотиків в організмі рот заповнив нудотний хімічний присмак.

Він зиркнув на Фариша. Того досі не відпускала музика: він кивав головою, щось собі мугикав, постукував кісточками по підлокітнику. Але поліційна сука на задньому сидінні люто свердлила Денні очима, ніби точно знала, що в нього на думці.

Він спробував налаштуватися. Юджин — хай він і займається тим своїм трясунством — подбає про Кертіса. А тоді залишається Ґам. Саме її ім’я викликало лавину винуватих думок, але хоч як Денні старався й силкувався відчути хоч якусь прихильність до своєї баби, це нічого не давало. Іноді, особливо коли чув, як Ґам кашляє в себе в кімнаті посеред ночі, його здавлювало й проймало до самої душі через поневіряння, які вона пережила, — бідність, надмірна робота, раки, виразки, артрит і все інше — але любов до своєї баби він відчував лише в її присутності, та й то лише іноді; здалеку — ніколи.

Та й яке це все взагалі має значення? Денні так хотілося відлити, що здавалося, у нього зараз луснуть очні яблука; він щосили заплющив очі, знову розплющив. «Я відправлятиму додому гроші. Як тільки спродам ту заразу й облаштуюся…»

Чи є якийсь інший шлях? Ні. Немає іншого шляху — окрім того, що простилається перед ним — до будинку в іншому штаті, біля водойми. Йому треба зосередитися на цьому майбутньому, побачити його по-справжньому, рухатися до нього рівномірно й без зупинок.

Вони проїхали повз старий готель «Александрія», провислий ґанок і згнилі віконниці, — проклятий, як подейкують люди, що й не дивно, стільки ж люду тут погинуло; те місце буквально дихало цією атмосферою, історичною смертю. І Денні хотілося вити на весь усесвіт, який його сюди скинув: у цю бісову діру, у цей розорений округ, де грошей не бачили ще з Громадянської війни. Перша судимість за тяжкий кримінальний злочин навіть не була його провиною: то все батько, який відправив його вкрасти обурливо дорогу бензопилу «Штіль» з майстерні старого багатого фермера-німця, що охороняв свою власність зі зброєю. Тепер здавалося нікчемним — згадувати, як він очікував виходу з тюрми, відраховував дні, коли зможе повернутися додому, бо тоді ще не розумів (і жив у солодкому невіданні), що, опи­нившись у тюрмі один раз, ти вже звідти не виходиш. До тебе ставляться як до іншої людини; трапляються рецидиви, наче з малярією чи алкоголізмом. Єдине, що тут можна вдіяти, — це