Жан-Жак Руссо - Сповідь

зло я думаю лише тому, що побоююсь, як би мені не заподіяли його знову, а коли б я був певен, що такого більше не трапиться, я відразу б забув про нього. Від нас вимагають прощати образи: безперечно, це прекрасна чеснота, але вона мені невластива. Не знаю, чи змогло б моє серце перемогти свою ненависть, оскільки я ніколи її не відчував; я надто мало думаю про своїх ворогів, а тому не можу похвалитися, що прощаю їм. Не знаю, якою мірою вони мучать себе самі, щоб помучити мене. Я в їхніх руках, у них вся влада, вони можуть робити, що хочуть, і користуються цим. Тільки в одному вони безсилі і не можуть перемогти мене: мучачись через мене, вони не можуть змусити мене мучитися через них.

Другого дня після від’їзду я вже забув усе, що трапилося: і парламент, і пані де Помпадур, і пана де Шуазеля, і Ґрімма, і д’Аламбера, і їхні змови та їхніх спільників; я не згадав би про це за всю свою подорож, якби мені не доводилося вживати деяких застережних заходів. Замість цього мені навернулося на пам’ять те, що я читав напередодні від’їзду. Згадалися також «Ідилії» Геснера, що їх надіслав мені незадовго до того їхній перекладач Юбер. Обидва сюжети згадалися мені так виразно, що сплелися в моїй голові, і мені захотілося спробувати з’єднати їх, переробивши сюжет «Левита з Єфремових гір» у дусі Геснера. Його пасторальний наївний стиль, здавалося, зовсім не підходить до такого похмурого сюжету, і важко було припустити, що в моєму тодішньому становищі у мене з’являться радісні думки для пожвавлення теми. Все ж таки я спробував, лише для того, щоб розважитися в дорозі, і не сподіваючись на успіх. Але, ледве почавши, і сам здивувався приємності і слухняності своїх думок. За три дні я написав перші три пісні цієї маленької поеми, а закінчив її пізніше, в Мотьє. Я певен, що за все своє життя не написав нічого, де панувала б така зворушлива ніжність звичаїв, такий яскравий колорит, такі наївні картини, такий точний костюм, така антична простота в усьому, і все це незважаючи на страшний і, по суті, огидний сюжет, тож, окрім усього іншого, мені належить заслуга подолання труднощів. Якщо «Левит з Єфремових гір» і не найкращий з моїх творів, то він назавжди залишиться для мене найдорожчим. Я завжди перечитував його і, думається, перечитуватиму не інакше як з почуттям внутрішнього схвалення серця беззлобного, яке не тільки не зачерствіло в нещастях, а й у самому собі шукає втіху і знаходить відраду. Хай мені покажуть усіх цих великих філософів, що виявляють у своїх книгах таку стійкість проти лих, яких вони ніколи не переживали; хай їх поставлять у становище, схоже з моїм, і хай їм у першу хвилину обурення за зганьблену честь змусять написати подібну річ – побачимо, як вони з цим упораються.

Прямуючи з Монморансі до Швейцарії, я вирішив поїхати в Івердон до мого доброго давнього друга Рогена, який уже кілька років як оселився там і навіть запрошував мене погостювати в нього. Дорогою я дізнався, що Ліон залишається осторонь, і, таким чином, мені не довелося проїжджати через нього. Та зате я мусив би їхати через Безансон, місце воєнних дій, а отже, таке ж неприємне. Я вирішив узяти ліворуч і проїхати через Сален під приводом відвідати пана Мерана, племінника пана Дюпена, що був чиновником на солеварні і свого часу запрошував мене до себе в гості. Мені пощастило: я не застав де Мерана. Дуже задоволений, що мені немає потреби зупинятися, я поїхав далі, і ніхто не чинив мені перешкод.

В’їхавши на територію Бернського кантону, я велів зупинитися, вийшов з екіпажа, упав ниць, поцілував землю і захоплено вигукнув: «О Боже, захиснику доброчесності! Хвала Тобі, я на вільній землі!» Сліпий і довірливий у своїх надіях, я завжди відчував потяг до того, що мало стати моїм нещастям. Мій здивований кучер подумав, що я з’їхав з глузду. Я знову сів у кабріолет і за кілька годин пережив сильну і чисту радість, упавши в обійми поважного Рогена. Ах, відпочиньмо трохи в будинку цієї гідної людини! Мені треба набратися мужності і сил, адже скоро вони мені знадобляться.

У своїй розповіді я не без причини довго зупинявся на всіх обставинах, які тільки міг згадати. Хоч вони й особливо ясні, але коли тримаєш в руках нитку всієї інтриги, то обставини ці можуть кинути світло на її хід; і хоча вони не дадуть уявлення про завдання, яке я хочу запропонувати, але значною мірою допоможуть його вирішити.

Припустімо, що для здійснення змови, жертвою якої я став, був необхідний мій від’їзд. Якщо так, то для цього все мало статися майже так, як і сталося. Але якби я не злякався нічного виклику пані де Люксембурґ, не збентежився її тривогою, а тримався б так само твердо, як спочатку, і, замість того щоб залишатися в замку, повернувся б до себе в ліжко і спокійно проспав до пізнього ранку, чи був би я все-таки заарештований? Дуже важливе запитання, од відповіді на яке залежить багато інших. Щоб відповісти, не завадить звернути увагу на час оголошеної і фактичної постанови про арешт. Грубий, але наочний приклад того, яке значення мають найменші подробиці у викладенні фактів, щоб за індукцією можна було розкрити їхні таємні причини.

Книга дванадцята

1762–1765

Тут починаються діяння пітьми, якою я оповитий ось уже вісім років, і, хоч би що я робив, мені не щастило вирватися з цього жахливого мороку. Мене поглинула безодня страждань, я відчуваю удари, що завдаються мені, бачу знаряддя, яке мене нівечить, але не можу розгледіти, чия рука його спрямовує, і не знаю, які засоби вона для цього використовує. Обмови і лиха сиплються на мене ніби самі по собі, без будь-чийого втручання. Коли з мого змученого серця вириваються стогони, я схожий на людину, яка скаржиться без причини. Винуватці моєї загибелі з незбагненною спритністю зуміли зробити публіку співучасницею своєї змови, хоча сама вона навіть не здогадується про це і не помічає її результатів.

Таким чином, розповідаючи про події, що мене стосуються, про страждання, яких я зазнав, і про все, що зі мною відбувалося, я не в змозі ні вказати на руку, що ними рухає, ні з’ясувати причину фактів, про які йтиметься далі. Всі їхні первинні причини позначені в трьох попередніх книгах; там викладені і всі інтереси, і