Ахмед Салман Рушді - Джозеф Антон

його голосі: — Але вона ще житиме багато місяців, правда?» Він захитав головою. «Боюся, — сказав він, — що це питання тижнів або ж навіть днів. Під кінець це буде як падіння зі скелі». Зафар мав вигляд, ніби його сильно вдарили в обличчя. «Ох, — сказав він, а тоді ще раз: — Ох».

Вона лежала у Геммерсмітській лікарні Чаринґ-Кросс, і їй ставало дедалі гірше. Тім сказав, що рак виявили також у легенях, тож для полегшення дихання їй накладали кисневу маску, а ще вона не могла їсти твердої їжі. Вона згасала зі страхітливою швидкістю. Лікарі через її слабкість просто не знали, що робити.

Вони не могли оперувати чи починати хіміотерапію, допоки не впораються з рідиною, що заповнювала легені, а вона тим часом слабшала на очах.

Він розумів, що це кінець. Вона просто згасала.

Зафар зателефонував містерові Вексмену, старшому консультантові Геммерсмітської лікарні. Фексен відмовився говорити про її стан телефоном, але погодився прийняти Зафара, якщо він приїде до лікарні. «Це нічого хорошого не означає», — сказав Зафар, і мав слушність. Відтак Зафар пішов до Кларисиного терапевта, який визнав свої «дві серйозні помилки». Він не звертав уваги на її скарги на біль у грудях, коли вона вперше про це сказала, й не змінив свого ставлення, коли вона потім кілька разів скаржилася на такі ж болі. «Вісімдесят п’ять відсотків болів у грудній клітці спричиняються стресом, — сказав він, — тож я діяв відповідно до статистики». Також менше ніж два місяці перед тим їй робили мам-мографію, і все було добре. Проте рак повернувся не в молочну залозу. Вона скаржилася на біль уже в червні чи на початку липня, казав Зафар, а лікар не вживав жодних заходів. І тепер цей байдужий чоловік жорстоко й грубо кинув хлопцеві, чия мати помирала: «Раніше у неї був дуже серйозний рак, і я не впевнений, що вона це усвідомила. Тепер їй три чисниці до смерти».

«Я дістану цього негідника, — написав він у своєму щоденникові. — Я дістану його».

Вони із Зафаром пішли до Клариси в лікарню пополудні у вівторок 2 листопада 1999 року. Вона була виснажена й жовта, дуже слабка, дуже налякана. Ледве змогла написати своє прізвище на чеках, які попрохала його надіслати. Потім не хотіла підписувати заповіт, однак, зрештою, таки підписала. Вексмен наполягав на негайній хіміотерапії, що була її єдиним шансом, і сказав, що існує шістдесяти-відсоткова вірогідність одужання, однак говорив непереконливо. Відчай не сходив із Зафарового обличчя попри те, що його тато намагався бути якомога впевненішим.

Наступного ранку Вексмен сказав, що Кларисі залишилося жити кілька днів. Вони почали хіміотерапію, проте вона мала неґативну реакцію, тому відмовилися від неї. Більше нічим не можна зарадити. «Можна», -сказав Зафар, який просидів цілу ніч в інтернеті і знайшов якісь «диволіки». Містер Вексмен співчутливо сказав йому, що для всього цього вже надто пізно.

Інтернет. Вони тільки починали вживати це слово. Того року хтось уперше при ньому промовив слово «Google». Відкривалися нові електронні горизонти — ця нова «terra incognita, що ширилася, куди не кинеш оком», як висловився про людську природу Оґі в романі Беллоу. Якби цей «Google» існував у 1989 році, то кампанія проти нього ширилися б іще швидше й у значно більшому масштабі, тож він би не мав жодного шансу. Йому пощастило, що все почалося на світанку інформаційного віку. Проте того дня не йому судилося помирати.

Їй лишилося не більше доби, сказали йому в лікарні, тож він сидів біля ліжка, тримаючи її і Зафара за руку, а Зафар тримав маму за руку. Її брат Тім із дружиною Алісон, а також найближчі Кларисині подруги Розанна й Авріл також були там. І раптом якої миті вона забулася й поринула у щось гірше, ніж сон, тож Зафар відвів його набік і запитав: «Ти казав, що в кінці все відбувається дуже швидко, це що — кінець? Здається, в її обличчі вже нема життя». Він подумав, що так, це може бути кінець, і підійшов до неї попрощатися. Він нахилився над нею і тричі поцілував її у скроню — і раптом вона підвелася на ліжку й розплющила очі. Нічого собі поцілунок, подумав він, а вона повернула голову, поглянула йому просто у вічі і запитала із жахом у погляді: «Я помираю?» — «Ні, — збрехав він, — ти просто відпочиваєш», — і упродовж усього життя він запитував себе, чи мав він право збрехати. Якби на своєму смертному одрі він запитав про таке, то хотів би почути правду, проте в її очах він побачив жах і не спромігся на слова правди. Відтак їй стало ніби легше, і він зробив ще одну велику помилку. Він повіз Зафара додому відпочити. Коли вони спали, вона знову забулася й зайшла так далеко, що Орфеєва сила кохання вже не змогла вивести її із забуття. Цього разу вона вже не повернулася звідти. О 12:50 задзвонив телефон, він почув Тімів голос і вмить зрозумів свою помилку. Зафар, уже дорослий юнак, затулившись руками, плакав дорогою до лікарні, а поліцейська машина, як вітер, летіла до Геммерсмітського шпиталю.

Клариса померла. Так, вона померла. В кінці з нею були Тім і Розанна. Її вкрите простирадлом тіло лежало у палаті. Її рот був трішки відкритий, ніби вона хотіла щось сказати. На дотик була холодною, проте ще не заклякла. Зафар не міг стояти біля неї. «Це не моя мама», — сказав він, вийшов з кімнати і більше не приходив поглянути на неї мертву. А він не міг від неї піти. Сидів біля неї і говорив цілу ніч. Говорив про їхнє кохання і про свою вдячність за сина. Дякував, що була синові доброю мамою впродовж усіх цих років тяжких випробувань. Здавалося, роки їхнього розлучення кудись ділися, і до нього повернулася колишня молодість і давнє кохання саме тоді, коли все пішло в небуття. Був розбитий горем, безперестану схлипував і багато в чому винуватив себе.

Переживав, що Зафар замкнеться у собі, як би це зробила на його місці Клариса, проте син говорив цілими днями, пригадуючи свої спільні з мамою пригоди — прогулянки на велосипеді, вихідні на яхті, випадки у Мексиці. Він став навдивовижу дорослим і відважним. «Я дуже пишаюся сином, — написав тато у щоденнику, — і я огорну його своєю любов’ю».