Віктор Гюго - Знедолені

— Цей добродій завжди носить книжки під пахвою? — тихо запитала в Ніколетти панна Жільнорман, яка не терпіла книжок.

— А що такого? — так само тихо відповів Жільнорман, що почув доччині слова. — Це вчений. Пан Булар, мій добрий знайомий, теж мав звичай нікуди не з’являтися без книжки в руках.

І, вітаючи гостя, голосно проказав:

— Ласкавий пане Грошлеван…

Старий Жільнорман зробив це не умисне — просто він засвоїв собі аристократичну манеру плутати прізвища.

— Ласкавий пане Грошлеван, я маю честь просити у вас руки панни для мого онука барона Понмерсі.

«Пан Грошлеван» уклонився.

— Домовлено, — заявив дід.

Й обернувшись до Маріуса та Козетти з піднесеними для благословення руками, він вигукнув:

— Віднині вам дозволено кохати одне одного!

Вони не змусили повторювати це собі двічі й почали тихесенько розмовляти: Маріус — напівлежачи на кушетці, Козетта — стоячи біля нього.

— О Боже, — шепотіла Козетта, — я знову вас бачу! Це ти! Це ви! Ви пішли туди битись — навіщо? Чотири місяці я помирала від страху. Коли сьогодні нас покликали сюди, я теж думала, що помру, але від радості. Я так сумувала! Я не встигла навіть одягнутись, мабуть, у мене жахливий вигляд. Що подумають ваші батьки, побачивши мій зім’ятий комірець? Та говоріть же! Весь час говорю тільки я сама. Ми досі живемо на вулиці Озброєної людини. Кажуть, із плечем у вас був просто жах. А правда, вам різали тіло ножицями? Боже, як страшно! Я всі очі виплакала. У вашого дідуся таке добре обличчя! Не ворушіться, не спирайтесь на лікоть, ви зробите собі боляче. Я така щаслива! Ви мене ще кохаєте? Я день і ніч скубла корпію. Гляньте-но, у мене мозолі на пальцях, це з вашої вини.

— Янгол! — відповів Маріус.

Потім, збентежені присутністю сторонніх, вони замовкли і тільки легенько потискували одне одному руки.

Жільнорман обернувся до всіх, хто був у кімнаті, й вигукнув:

— Та говоріть же голосно! Здіймайте гамір, чорт вас забери, дайте молодятам змогу наворкотітися досхочу!

І, підійшовши до Маріуса й Козетти, прошепотів:

— Кажіть одне одному «ти». Не соромтеся.

Тітка Жільнорман з тупим подивом дивилась на цей промінь світла, що проник у її безбарвний старечий світ. Та в її подиві не відчувалося ворожості, і її погляд не був обуреним і заздрісним поглядом сови, спрямованим на двох голуб’ят. То був трохи пришелепуватий погляд нещасливої п’ятдесятисемирічної діви; невдале життя споглядало тріумф кохання.

— Панно Жільнорман-старша, — звернувся до неї батько, — я казав, що ти до цього доживеш.

Він помовчав хвилину й додав:

— Милуйся тепер чужим щастям.

Потім старий обернувся до Козетти:

— Яка ж вона гарненька! Ну й пощастило тобі, шибенику! Якби я був років на п’ятнадцять молодший, ми билися б на шпагах, і ще невідомо, кому вона дісталася б! Знаєте, я просто закоханий у вас, панно! Як добре, коли молоді дівчата виходять заміж, для цього їх і створено. Усе-таки це дуже тоскно — залишитися в дівках! Я знаю, що у них окремі молельні в церквах, і вони вступають у братство Святої Діви; а проте славний чоловік і трохи згодом біляве дитинча з прегарними складочками на повненьких ніжках, яке весело смокче грудь, хапаючись за неї рожевими лапками та сміючись, мов уранішнє сонечко, — це куди краще, ніж стовбичити свічкою на вечерні й виспівувати молитви. Вона просто незрівнянна, ця Козетта! Дітки мої, ви на правильному шляху. Кохайте одне одного, любіться до одуріння. Любов — це дурість людська, але в ній мудрість Божа. Тільки ось у чім лихо, — сказав старий, зненацька спохмурнівши. — Більшість мого статку в довічній ренті. Поки житиму, — ще десь так років двадцять, — гроші надходитимуть, але після моєї смерті, бідолашні дітки, ви не матимете жодного су. Вашим білим ручкам, пані баронесо, доведеться звикати до тяжкої праці.

У цю хвилину пролунав чийсь спокійний, поважний голос:

— Панна Єфразі Фошлеван має шістсот тисяч франків.

То був голос Жана Вальжана, який досі стояв мовчки.

— Хто вона, ця Єфразі? — злякано запитав дід.

— Я, — відповіла Козетта.

— Шістсот тисяч франків! — повторив Жільнорман.

— Може, на чотирнадцять або п’ятнадцять тисяч менше, — сказав Жан Вальжан.

І поклав на стіл пакунок, який тітці Жільнорман здався книжкою. Жан Вальжан сам розгорнув його — то була пака банкових білетів. Їх переглянули й порахували. Там було п’ятсот білетів по тисячі франків і сто шістдесят вісім — по п’ятсот. Усього п’ятсот вісімдесят чотири тисячі франків.

— Оце так книжка! — вигукнув Жільнорман. — Цей бісів шибеник Маріус спіймав на дереві мрій пташку-мільйонерку. От і вірте байкам про некорисливе кохання молодих людей!

— П’ятсот вісімдесят чотири тисячі франків! — пробурмотіла тітка Жільнорман. — Майже всі шістсот тисяч!

Що ж до Маріуса й Козетти, то вони саме дивились одне на одного і навряд чи й звернули увагу на таку дрібницю.

4. Краще ховати гроші в лісі, ніж класти в банк

Читач, безперечно, здогадався, що, втікши після суду над Шанматьє, Жан Вальжан дістався до Парижа й устиг забрати в банку Лаффіта гроші, нажиті ним під прізвищем Мадлена в Монтреї-Приморському. Боячись бути схопленим, — а його й справді згодом заарештували — він закопав їх у Монфермейському лісі, на так званій галявині Бларю. Вся сума — шістсот тридцять тисяч франків у банкових білетах — легко вмістилась у шкатулку, а щоб уберегти шкатулку від вогкості, він поставив її в дубову скриньку, куди насипав тирси. В ту ж таки скриньку він поклав і свій інший скарб — свічники єпископа. Читач пам’ятає, що він узяв їх, коли втікав із Монтрея-Приморського. Чоловік, якого помітив увечері Довбня, був Жан Вальжан. Згодом, коли Жанові Вальжану були потрібні гроші, він вирушав по них на галявину Бларю. Цим пояснюються його від’їзди, про які ми згадували. У нього там зберігався заступ у відомій тільки йому схованці, в кущах вересу. Побачивши, що Маріус одужує, і знаючи, що гроші можуть скоро знадобитися, він вирішив їх забрати; його й побачив у лісі Довбня, але цього разу вранці, а не ввечері. Довбні дістався у спадок заступ.

Повна сума складала п’ятсот вісімдесят чотири тисячі п’ятсот франків. П’ятсот франків Жан Вальжан залишив для себе. «Там видно буде», — подумав він.

Різниця між цією сумою і шістьмастами тридцятьма тисячами, взятими в Лаффіта, пояснювалася витратами за десять років, з 1823 по 1833.

Жан Вальжан поставив обидва срібні свічники на камін, де вони заблищали на превелику радість Туссен.

Втім, Жан Вальжан знав, що навіки позбувся загрози з боку Жавера. Хтось при ньому розповів, — і