Жан-Жак Руссо - Сповідь

слова, – що воно зігріло його стару душу. З усіх, кому я послав свою книгу, він був єдиний, хто голосно і сміливо висловив усе те добре, що думав про неї.

Мата, якому я теж подарував один примірник до того, як книга надійшла у продаж, позичив її панові де Блеру, радникові парламенту, батькові правителя Страсбурґу. У де Блера був заміський будинок у Сен-Ґрасьєні, і Мата, давній його знайомий, іноді відвідував його там. Він дав йому прочитати «Еміля» раніше, ніж книга вийшла. Повертаючи її, де Блер сказав йому дослівно так, і ці слова того ж дня були мені переказані: «Пане Мата, це чудова книга, але про неї незабаром заговорять більше, ніж бажано авторові». Коли мені переказали це, я тільки посміявся і побачив у цьому багатозначний тон члена суддівського стану, що все вбирає в таємницю. Ці та інші тривожні відгуки, що дійшли до мене, справили на мене не більше враження. Зовсім не передбачаючи катастрофи, що насувалася на мене, певний у тому, що мій твір корисний, чудово переконаний, що я в усьому вчинив правильно, твердо розраховуючи на цілковиту підтримку пані де Люксембурґ і навіть на прихильність до мене міністерства, я радів, що ухвалив рішення відійти від світу в розпалі свого тріумфу і в той момент, коли я знищив усіх своїх заздрісників.

Одне тільки засмучувало мене під час видання книги, і стосувалося це не так моєї безпеки, як спокою серця. У Ермітажі, в Монморансі я з обуренням спостерігав утиски, яким піддаються селяни на догоду жадібній до розваг знаті: вони змушені терпіти потраву, яку робить дичина на їхніх полях, не сміючи вдаватися до інших засобів захисту, окрім шуму. Їм доводиться проводити цілі ночі на своїх бобових і горохових полях з барабанами, казанами, дзвониками, щоб відлякувати диких кабанів. Свідок варварського свавілля, з яким граф де Шароле ставився до цих бідняків, я в кінці «Еміля» зробив випад проти такої жорстокості. Це було ще одним порушенням моїх правил, що не залишилося безкарним. Я дізнався, що офіцери принца де Конті не менш жорстоко чинили на його землях; я тремтів, як би цей принц, до якого я почував глибоку повагу і вдячність, не сприйняв на свій карб того, що обурене людинолюбство змусило мене сказати про його дядька, і не образився б. Та, оскільки совість моя була цілком спокійна, я довірився її голосу і добре зробив. Принаймні мені ніколи не доводилося чути, щоб принц звернув хоч найменшу увагу на ці рядки, написані задовго до того, як я мав честь стати йому відомим.

Незадовго до виходу моєї книги чи за декілька днів після цього – не пам’ятаю точно, коли, – з’явився інший твір на цю ж тему, списаний слово в слово з мого першого тому за винятком деяких банальностей, якими було розбавлене це запозичення. На книзі стояло ім’я одного женевця на прізвище Балегзер, а на заголовному аркуші було вказано, що вона удостоєна премії Гарлемської академії. Я відразу здогадався, що ця академія і ця премія були черговою вигадкою, щоб приховати від очей публіки плагіат, але я побачив також, що цьому передувала якась інтрига, в якій я нічого не розумів: чи мій рукопис було передано до чиїхось рук, без чого ця крадіжка не могла б відбутися, чи потрібно було вигадати історію про уявну премію і цим якось пояснити її виникнення. Тільки через багато років з одного натяку, що вихопився у д’Івернуа, я розгадав цю таємницю і зрозумів, хто залучив до гри пана Балегзера.

Вже починали лунати глухі розкоти, вісники недалекої грози, і кожному хоч трохи проникливому спостерігачеві стало ясно, що навколо моєї книги і мене самого визріває якась змова, яка незабаром дасться взнаки. Тим часом моя впевненість і моя дурість доходили до того, що я не тільки не передбачав свого нещастя, а й не здогадувався про причину його навіть тоді, коли відчув його дію. Спершу досить вправно почали поширювати думку, що, переслідуючи єзуїтів, не можна виявляти упередженої поблажливості до книг і авторів, які нападають на релігію. Мені докоряли в тому, що я поставив своє ім’я на обкладинці «Еміля», ніби я не ставив його на всіх інших своїх книгах, і ніхто проти цього не заперечував. Наче боялися, що змушені будуть зробити деякі кроки, небажані, але потрібні, зважаючи на обставини, викликані моєю необережністю. Ці чутки дійшли до мене, але нітрохи мене не стривожили: мені навіть на думку не спадало, що в усій цій історії щось могло торкатися особисто мене, до того ж я відчував себе бездоганним, мав таке надійне опертя, дотримувався всіх правил і не боявся, що пані де Люксембурґ покине мене в скрутну хвилину через якусь помилку, яка, коли й існувала, то цілком стосувалася тільки її самої. Але, знаючи, як у подібних випадках відбувається справа, що зазвичай переслідують видавців, а авторів милують, я дещо хвилювався за бідолашного Дюшена, якщо пан де Мальзерб відкинеться від нього.

Я залишався спокійний. Чутки посилювались, і незабаром їхній тон змінився. Здавалося, мій спокій дратує публіку, а надто парламент. Через кілька днів збудження досягло небезпечних розмірів, а погрози, змінивши свою спрямованість, обернулися безпосередньо проти мене. У парламенті на повний голос заговорили, що не можна нічого добитися, спалюючи книги, а треба спалювати авторів. Коли ці міркування, гідні радше інквізиторів, ніж сенаторів, дійшли до мене вперше, я нітрохи не сумнівався в тому, що це вигадка гольбахівського гуртка, запущена, щоб налякати мене і спонукати до втечі. Я посміявся з такої легковажної хитрості і подумав про себе, що якби вони знали правду, то пошукали б іншого способу залякати мене. Але галас щодень гучнішав, і стало ясно, що справа набуває серйозного характеру. Герцог і герцогиня Люксембурзькі цього року пришвидшили другий свій приїзд до Монморансі і були там уже на початку червня. У замку майже не чути було розмов про мої нові книги, хоч вони й наробили стільки галасу в Парижі, а господарі будинку зовсім не говорили мені про них. Але одного разу вранці, коли я був наодинці з паном де Люксембурґом, він сказав мені: «Хіба в “Суспільній угоді” ви погано висловлювались про пана де Шуазеле»? – «Я? – вигукнув я, відступаючи здивовано. – Ні, присягаюся вам, навпаки, пером, що не знає лестощів, я віддав йому найбільшу хвалу, яку коли-небудь мав міністр». І я тут-таки навів йому це місце. «А в “Емілі”? – знову запитав він. «Жодного слова, – відповів я, – там немає жодного слова