Іван Іванович Білик - Яр

ще нестерпніше. Це відчули всі: і Антін, і я, і Оленка. Ягола розгубився не менше, ніж я, і не знав, як повестись. Він тільки ніяково підкахикнув і, забувши, що робить, шматочок за шматочком, тягав з біленької тарілочки сало.

— Згадала баба, як Дунькою була, — сказав він прислів'я, що я навіть не второпав, до чого воно.

Паша повернулася не зразу. Притулившись на своє місце, жінка сором'язливо всміхнулася, ховаючи від нас очі.

Та сказати щось треба було, і вона сказала:

— Дурні сльози. Очі на мокрому втулені.

— Я ж казав, — озвався й Антін.

Ми вимучили ще один тост — «за здоров'я молодих» — і на тому наше сумне весілля скінчилося. Яголи пішли на свою половину спати, а ми з Оленкою лишились удвох. Того вечора я вперше заночував у тім домі. Уже не доводилось ні критися, ні нишкнути, було трохи дивно й навіть якось лячно. Уранці я мав прокинутися геть іншою людиною.

Оленка почала врочисто слати постіль. Я дивився, як вона складає на скриню зайві подушки, вирівнює поділ отороченого мереживом простирадла, і намагався вгадати, що вона зараз думає. Звичайно ж, Оленка заслуговує на більше, ніж я дав їй цього дня, та хіба лише я був у тому винний? Ішла війна, тотальна, всепоглинаюча війна, хоч докруж нас не чути було ні пострілів, ні стогону вмираючих, але вона йшла, і ми про це добре знали.

Упоравшись із постіллю, Оленка тихо показала:

— Прикрутю лампу...

— Гаси зовсім, — погодився я. З нагоди нашого одруження в кімнаті по-святковому горіла велика гасова лампа з тріснутим і заклеєним газеткою шклом.

Оленка хукнула на полум'я, та гніт, певно, не зразу погас, бо разом із темрявою кімнату виповнив їдучий гасовий чад. Роздягались ми навпомацки. Оленка лягла першою й принишкла під ковдрою. Мені здавалося навіть, що вона перестала дихати. Та коли я торкнувся до неї, вона спалахнула, мов трусок...

Уранці ми попрокидалися втомлені й щасливі. І хоч я не дуже поспішав на роботу — Афіноґен ще вдосвіта мав їхати по селах і я залишався на господарстві найстаршим, — але вставати треба було. Мусив іти ще додому, бо сюди прийшов у цивільному, та й Оленку чекали на станції: тітка Сеня не любила, коли її підлеглі запізнювались.

Оленка схопилася, тоді засоромилась і прикрила себе ковдрою:

— Заплющ очі!

Удаючи, ніби виконав її вимогу, я крізь вії стежив за кожним рухом Оленки. Витончені обриси дівочого тіла викликали в серці тиху радість. За вікном уже голосно сокорили кури, певно, Паша з Антоном давно попрокидались. Оленка швидко вдяглася й почала жваво поратись.

— Гей, уставай, лежню! — удавано суворим тоном прикрикнула вона з-від печі. — Вставай, бо 'дщенпу двері.

Це вже була неабияка погроза, і я засовався в ліжку.

— А відвернися...

— Пхі! — зневажливо пирснула Оленка. — Ти міні дуже треба, шоб я на тебе дивилась.

Мені було радісно й гарно. Усе влагодилося, усе пішло на добре. У цю мить я любив її, може, найдужче, відколи ми пізнались. Я швидко вдягся й почав шукати вмивальник.

— Іди надвір, — сказала Оленка. — Не в гостях.

Я вийшов і здибався в дверях із Антоном:

— Здоров!

— Дрась...

У руках в Антона теж був рушник, і ми пішли разом.

— О, хоч є кому, шоб ізливав, — озвався мій шуряк. — Ставай, повідіму, первий.

Він гребнув з діжки під ринвою води вербовим корячком і заходився зливати мені. Сонце вже зійшло, але було холодно, дарма що весна вдалася цього року рання. Вихолола за ніч вода просто шпарила шкіру, Антін же лив і лив, аж поки я сказав годі.

Витершись цупким полотняним рушником, я заходився поливати Антонові. Він роздягся до пояса. У нього були сухі, але, певно, міцні, як мотуззя, м'язи, що напиналися під смаглою шкірою.

— Лий, лий! — заохочував мене Антін, і я не жалів води. Коло діжки набігла чимала калюжа. Ягола кректав і вдоволено форкав. — Ух! Як, повідіму, з ополонки!

Снідали ми втрьох: Оленка, я й він. Паша нікуди не квапилась і чекала, поки попрокидаються діти.

— Ви їжте, — підохочувала вона. — Ми свої, а вам на роботу.

Словом «свої» Паша називала тих, що лишались удома: себе й дітей. Точнісінько так казала завжди й моя мати. Їли ми пісний борщ і засмажену олійкою мамалигу. Антін пропонував винити й по чарці, я спершу відмовлявсь, але він дуже наполягав і схилив мене до згоди.

Після сніданку Оленка почала квапитися.

— Ти йдеш? — поспитала вона, і я встав з лави, та шуряк розпорядився по-іншому:

— Іди сама. У нас, повідіму, діла мужські.

Я не знав, що він має на увазі, але сів. І коли моя дружина (я ще жодного разу не наважився називати її так уголос), побравши стару кухвайку та клуночок із обідом, пішла на роботу, Антін підморгнув мені:

— Ходьом у ту хату, побалакаємо.

Я встав і поплентав за ним. На тій половині віконниці ще були зачинені, і в кімнаті напували присмерки. На меншому ліжку спали покотом Антось і Колько. Мій шуряк сів коло столу й запросив мене:

— Сідай.

Передчуття не давали спокою, я відмовився сідати:

— Кажи так.

Й інтуіція не зрадила мене. Те, що я