Ляна Аракелян - Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян

– А я Кхибра, – простягнула їй руку тролиця.

– Ми твої сусідки. Ти теж з першого витка?

– Ні, – усміхнулася дріада, – я перейшла на п'ятий. А чому ти в плащі академії? Перевелася? Де навчалася? У Леовардії чи погодниця?

Я збентежилася, а потім плюнула на все і розповіла, як дістався мені цей плащ. Дівчата довго реготали над пригодою.

– Пощастило мені з сусідками, – затамувавши подих, сказала Орсяна, – з вами не знудишся.

Ми увійшли до кімнати й почали обдивлятися. Кімната виявилася досить просторою, три ліжка стояли біля стін.  Між одним і другим якраз розташувалася шафа, яку вносили хлопці. Біля вікна – стіл, за яким ми всі втрьох спокійно розмістилися б, якщо потрібно було б виконувати завдання. Біля нього – вузька шафа з посудом. За потреби стіл легко перетворювався на обідній.

– Я все одно завтра на практику їду. Тож, кімната у вашому повному розпорядженні. Половина шафи – моя, решта – ваша. Вибачте, але в мене занадто багато речей, – знизала плечима Орсяна.

– Далеко на практику? – запитала Кхибра.

– У Боровикове. Кажуть, там вирує епідемія. От ми з групою їдемо з'ясовувати, звідки що взялося. А заразом і жителів лікуватимемо. А ви, виходить, вступили на кулінарний?

– Ага, – підтвердила я, витягуючи з сумки рушники й халат. – Кажуть, що багато років на цьому факультеті не було адептів.

– Цікаво, – дріада замислилася. Вона трохи помовчала, а потім видала: - Ви знаєте, а це знак!

– Тобто? – не зрозуміла Кхибра, як і я.

– Просто в нас, цілителів, є така теорія: якщо дуже довго чогось не було, а потім з'явилося, значить, настає час великих змін.

– В академії? – чому вона говорить загадками?

– Не тільки, – Орсяна ухилилася від відповіді. – Не буду стверджувати, мені пари в оракула Мерідет хоч і подобаються, але в мене поки що слабкі здібності до віщування. Тому точно не скажу. Але зміни будуть, це я вам гарантую.

– Тільки не напитати собі біди, – позіхнула Кхибра.

– Я в душ, – я склала плащ і взяла рушник.

Із розкритої на грудях блузки показався бабусин медальйон. Орсяна втупилася на нього і, не зводячи очей, запитала:

– Який цікавий! Звідки в тебе це?

Мене добряче дістали загадки. Сьогодні вдруге я чую це безглузде запитання.

– Це бабусин медальйон. Вона мені його подарувала. До речі, ти не перша, хто ним зацікавився.

– Хто ще? – Мені здалося чи голос дріади був схвильованим?

– Ельф. Зараз згадаю його ім'я, хоча... ні, не згадаю. Занадто мудроване. – Тут сяйнула думка, що він дав мені свою візитку. Я порилася в сумці. Візитка опинилася у внутрішній кишені. – Скріраніель, – прочитала його ім'я.

Дріада тихенько розсміялася.

– Моя мама з ним товаришує. Він хороший. Йому можна довіряти.

– Тобто? – не зрозуміла я.

– Краще зніми та сховай медальйон, щоб ніхто не бачив, – порадила Орсяна.

– Не можу, – зітхнула я. – Це пам'ять про бабусю. Я його ніколи не знімаю. Це мій оберіг.

– Тоді носи його під одягом. І не світи в незнайомих місцях.

– Чому? Може, досить говорити загадками? – Якщо чесно, то мене почало це дратувати: всі намагаються виглядати розумними. Одна я дурнюня, яка наївно кліпає очима.

– Зірвуть і здадуть у ломбард.

– А якщо ні?

– А вже намагалися?

Про випадок з Красунчиком я вирішила промовчати.

– Ні, але я можу врізати качалкою проміж очей.

– Ти бойова дівчина. Але Ситів – не тільки місто можливостей, а й небезпек. Справа твоя, але я б краще не хизувалася такою коштовною річчю. Не ображайся.

Я кивнула.

– Все гаразд, я не ображаюся. А тепер, вибач, я в душ.

– Звичайно!

Я зняла черевики та поставила їх біля входу. Пресвітлі боги, як же приємно нарешті роззутися! Після всіх пригод – це таке щастя розім'яти пальці на ногах. Підлога в душі виявилася шорсткою і теплою. У кутку праворуч стояв величезний бак, на ньому – пузата колба з якоюсь дивною істотою всередині. Колба була закрита магічною печаткою. Істота байдуже глянула на мене і... згорнулася клубком. Я виглянула за двері.

– Орсяно, там якесь чудовисько в колбі. Твоє?

– Ой, забула попередити: це вогняний кружляк. Тільки маленький. Їх наші майбутні маги вогню створюють. Гріти воду магією – небезпечно. Ось вони й придумали таку штуку. Бак нагрівається дуже швидко, гаряча вода майже завжди однієї температури.

– А колба не розіб'ється?

– Ні, вона зі скла, що не б'ється. Спокійно купайся, все в нормі. Тільки не намагайся зірвати печатку. Це, справді, небезпечно.

Я зачинила двері й з задоволенням стягнула з себе брудний одяг і відкрила воду. По спині й плечах побігла гаряча вода. Я заплющила очі від задоволення і почала намилювати мочалку.