Жаббур Дуейгі - Надруковано в Бейруті

селом Айюб попрощався у двадцять п’ять років у свій особливий спосіб. Він з’явився якраз перед заходом сонця на червоному «корветі» на два сидіння зі складаним дахом. Поряд із ним сиділа дівчина, чий вік неможливо було визначити, а красу — оцінити, тому що сонячні окуляри закривали частину її обличчя. Він узяв її в невеличку поїздку до храмового комплексу в Баальбеку, на зворотному шляху завернув у своє село і проїхався вигинами його доріг, перед тим як остаточно зникнути, цього разу і на зиму, і на літо.

У Бейруті він успадкував від батька готель, який спочатку призначався для не дуже забезпечених пожильців із Дамаска. Тут також зупинялись і селяни з долини Бекаа, якщо змушені були заночувати в столиці. Це місце зажило сумнівної слави, коли мандрівники перестали приїздити до Бейрута, де спалахнули військові протистояння, і можна було побачити бійців, що йшли до кімнат готелю в супроводі «доступних жінок», не знімаючи зброї. Чоловік, що незмінно сидів у фоє і в спокійні години, і коли поновлювалися воєнні дії, запопадливо пропонував клієнтам дівчат за «прийнятною ціною».

Через багато років Фарід випадкового зустрів Айюба і не впізнав би його, якби той на заговорив перший і сам не представився. Фарід звернув увагу, що друг виглядав погано: рано полисів і втратив той гарячий погляд, що зачаровував жінок. Він відкрив клуб і назвав його «Лос Латинос» за назвою іншого клубу, що сподобався йому в Барселоні. Він порадив Фаріду прийти в понеділок, коли мало людей і дівчата знижують ціни. Фарід забув про запрошення, та й не міг уявити бодай на мить, що відвідає такі місця, аж доки не прочитав касиду, перекладену з перської, у якій автор говорив:

Ніщо не причарувало мене, крім бузкової квітки снігів,

І ніде не знайшов я любові, крім як у жінок, що її продають.

Це заохотило Фаріда, і він прийшов у клуб Айюба, де той вказав йому на найосвіченіших дівчат, а особливо на одну, яку бачив з книжкою, що вона її читала рідною мовою в перервах між клієнтами. Він запитав у неї, як називається книга, і вона відповіла: «Брати Карамазови». Фарід соромився щоразу, коли зустрічав її. Він усміхався до неї, наче між ними існувала таємна домовленість понад тим, що змусило дівчину приїхати в цю країну, і тим, що почало вабити його в це місце. Дівчина не надавала значення тому, що вирізняло її серед колежанок по клубу, які не мали звички читати. Вона поводилася так, як вимагала від неї робота, і не виявляла особливої уваги до Фаріда Абу Шаара, який сидів за окремим столиком, не підходячи ні до кого, і Айюб пообіцяв йому новеньких красунь, десятьох, яких він невдовзі мав привезти, — котрусь із них Фарід точно мав би вподобати.

Фарід бачився з Айюбом раз на тиждень: вони обмінювалися новинами про той період їхнього життя, коли не перетиналися. Айюб розповів йому, що закохався в одну зі своїх працівниць і навіть збирався одружитись, але вона відмовила йому і повернулася до своєї країни. Він знав усе про їхнє життя і сказав, що багато хто в Бейруті переслідує цих дівчат. І коли Фарід повідомив, що почав працювати в «Друкарні братів Карамів», Айюб поспішив запевнити його, що її власник — завсідник цього місця і переходить «від дівчини до дівчини». Коли Фарід заперечив, що чоловік не в найкращому стані, Айюб відповів, що добре знає його, як і те, що його було тяжко поранено, і звинуватив Фаріда в тому, що той живе поза реальним світом і не бачить, що відбувається в нього під носом. Фарід знається на літературі, Айюб — на жінках. «Ти так і живеш у своєму селі, десь там у горах!»

Айюб дотримав обіцянки й познайомив його з новенькою, що приїхала нещодавно. Абу Шаар звик до її товариства, і вони сиділи разом на стільцях у верхньому барі мовчки, бо дівчина говорила, читала і писала тільки рідною мовою. Він замовляв для неї пляшку білого ліванського вина за прийнятну ціну, коли не було іншого клієнта, який би замовив для неї темне віскі. Він чекав до закриття клубу, щоб вона склала йому компанію в готелі Айюба. Фарід проводив час, обіймаючи її та граючись із її волоссям. Він не намагався поцілувати її, тільки тримав за руки. Почав учити її арабської мови: «Серце — птах», «Мій виноград червоний». Вона повторювала за ним і пригорталась у відповідь, потім відмовлялася брати гроші, які він пропонував їй, і вони розходилися. На наступній зустрічі вона поставила йому запитання, якого її навчив Айюб:

— Ти письменник?

А тоді ніжно усміхнулася йому і звернулася з реченням, яке вивчила напам’ять на своїх уроках англійської:

— Напиши мені вірш про кохання!

У той вечір Фарід вийшов із таксі з примірником своєї книги, увійшов у клуб «Лос Латинос» і побачив хлопця, який претендував на знавця правил арабської мови і підморгував увесь час, — він пив каву сам, тож Фарід підсів до нього. Студент обережно запитав:

— Цю книжку теж треба відредагувати?

— Ні, ця книжка не потребує жодних редагувань.

Фарід був у гарному гуморі, тож відповів на всі питання сусіда по столику про те, скільки він заробляє і який графік роботи в друкарні, поки вони переглядали музичні кліпи, що крутили на екрані телевізора, і поки із заднього бару, зі сторони кухні, не вийшла Луна. Фарід погукав її здалеку чіткою англійською, вимахуючи своєю книгою в повітрі:

— Луно, у мене для тебе є вірш!

Її очі засміялись, і він підсів до неї, підспівуючи пісні, що звучала в залі, а потім так само сповненим ентузіазму голосом звернувся до офіціанта:

— Васіме, принеси дві склянки «Джек Деніелс»!

Біле ліванське вино не пасувало до цієї ночі.

15

Наступного дня після вечірки, коли Фарід перебрав американського віскі в клубі Айюба, Персефона спустилася до друкарні й зупинилася при вході до кабінету свого чоловіка. На ній були вузькі джинси і біла бавовняна сорочка. Вона перевірила, чи нігті на руках виглядають однаково, і почала вдивлятися вглиб залу друкарні, де стояв величезний верстат «Гайдельберґ», наче споглядала далекий обрій.

Про Персефону говорили, що вона виняток із правила, бо поєднує в собі красу і талан. Її зірка зійшла рано, уже на першому світському балі в Залі послів у «Casino du Liban», що відбувався попри вибухи, спалахи яких можна було побачити в столичному