Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

Їй звеліли вимити тут вікна, і Наталя зробила все в старовинний спосіб, як удома, без усіляких новомодних засобів – водою з оцтом, ганчіркою й газетами. Коли з цим було покінчено, сходила по драбину й начистила люстру. Пропилососила килим, а коли вимкнула пилосос, ще раз підійшла до дивної металевої штуки, пригвинченої до стіни під трофейними рогами невідомих копитних.

Предмет здавався чужорідним, не вписувався в інтер’єр. Сейф? Для кабінетного сейфа довгий ящик з неіржавкої сталі був завеликий, та й замок не схожий на ті, які встановлюють у сховищах сімейних цінностей. Бар? Але в полковника, як вона вже знала, був невеликий винний льох у цокольному поверсі, а бар розташовувався в сполученій з письмовим столом тумбі.

Що взагалі робить господар цього дому? Зрозуміло одне – у недавньому минулому він був кадровим військовим. За окремими фразами, які до неї долітали, можна було припустити, що зараз він пов’язаний з торгівлею нерухомістю або чимсь подібним. Хоча яка, зрештою, їй справа до цього Савелія Максимовича?

Початок третього дня в Шаурах вдався занадто тяжким. Поболювала голова, накрапав дрібний дощик, стало прохолодніше, але ненадовго. Зателефонувала Анюта й сказала: давай, крути педалі в місто, я зварила борщ, а тут прийшла рознарядка з офісу, завтра працюємо разом: п’ятикімнатна в новій висотці.

До шостої вечора, до останньої маршрутки, яка йшла зі Старих Шаур, Наталя встигла все. Ані на секунду не сідаючи й ні на що не відволікаючись. Боячись спізнитися, вона мало не бігцем помчала на зупинку, до якої було кілометра півтора. Попрощалися з нею тепло, а розплатилися так щедро, що їй стало навіть не по собі.

Тому, коли через тиждень їй зателефонували й попросили знову приїхати до Смагіних, Наталя радо погодилася.

«У чоловіка ювілей, – сказала Інна Семенівна, – мені самій ну ніяк не впоратися. Буду, Наталочко, дуже зобов’язана…»

У п’ятницю, ближче до вечора, вона вже була в Шаурах, і, з огляду на все, їй знову належало провести тут не менш як два дні. Спочатку збори, допомога по кухні, обслуговування застілля. Коли гості роз’їдуться – гори посуду й море нового збирання. Їй було обіцяно, що в понеділок рано-вранці полковник доправить її в місто – у нього саме зустріч із партнерами по бізнесу.

Вона знову переночувала в тому самому флігельку, на світанку скупалася в прохолодному озері. Навела блиск у домівці, а зранку в неділю заново перемила й перетерла порцеляну та кришталь, потім вирушила до столів під навісом.

Отут і виник цей Валентин…

Першою її думкою було: кинутись у флігель, за три хвилини зібрати сумку й мотати звідси. Хоч пішки. Плювати на ті гроші. Почне телефонувати Інна Семенівна, сказати: зуби розболілись. Але потім, трохи охолонувши, вона подумала: ну добре, а що, власне, може зробити цей тип? Чого вона так злякалася? З господинею було домовлено: щойно почнуть з’їжджатися гості, змінити комбінезон. Отже, йдемо перевдягатися. Тепер сукня в неї була: поступившись умовлянням Анюти, вона купила легку, дорогущу, і вона їй дуже личила. А до сукні плетені босоніжки – ще півсотні зелених.

Наталя вже заходила у флігель, коли з ґанку великого будинку її гукнула Інна Семенівна:

– Прошу вас, Наталю, сходіть, гляньте на Джульєтту. Щось вона мені сьогодні зранку не подобається. А я поки побуду з родичами Савелія Максимовича.

– Я збиралася…

– Встигнете, – відмахнулася господиня. – Це ненадовго, я тільки зварю каву.

Кошик із кішкою, що невдало розродилася, стояв у зимовому саду – заскленій галереї, прилеглій до тильного боку будинку. І там уже прогулювався Валентин, з виглядом оцінювача роздивляючись стелаж із орхідеями. Щойно Наталя ввійшла, він круто розвернувся.

– Привіт, – спокійно промовив він. – Не мене шукаєш, красуне?

Вигляд у нього був задоволений, і лише зухвало й насторожено примружені опуклі світлі очі виказували деяку напругу.

Вона промовчала.

– Ти як тут опинилася? – він загородив прохід, не даючи їй підійти до кошика, що стояв біля прочиненої фрамуги.

Довелося відповісти.

– Влаштувалася на роботу. Ану дай дорогу.

– Савелію Максимовичу відомо, хто ти така?

– А хто ти такий, полковникові відомо?

– Ти що маєш на увазі?

Він невловимо швидким рухом перехопив її руку й начебто обценьками стиснув зап’ясток.

– Відпусти! – сіпнулася Наталя.

– Е-е, ні, дорогенька, так діла не буде, – від його благодушності не лишилося й сліду. – Ти втекла, ми з тобою навіть не поговорили по-людськи. А тепер якісь натяки, ворожість… Я цього не люблю. – Він усе-таки випустив її руку й криво посміхнувся. – Увечері їдеш звідси з нами. Ти ж бо мені хто? Наречена!

– Ти хворий, – сказала Наталя. – Псих. Нікуди я з тобою не поїду. У мене домовленість із господарями.

– Переживуть. Поїдеш, аякже. Інакше я доповім братові, що в його домі перебуває злодійка та вбивця. Я бачив твої проїзні документи. Ти від кого ховаєшся? Мовчиш? То що, поїдеш?

– Так, – сказала вона, аби він відчепився.

Валентин зробив рух обійняти її, але відразу відсахнувся, почувши квапливі кроки, й швидко забрався. Наталя побігла до кішки, а вже за хвилину господиня стояла поруч.

– Ну що?

– Та спить вона. Начебто все нормально.

– Справді?

– Авжеж. Треба відчинити фрамугу ширше, і йдіть собі. Усе буде добре… Інно Семенівно, – раптом промовила Наталя ніяково, – може, я вже поїду? Що мені тут робити до самого вечора?

– Ні-ні, мені без вас ніяк! – злякалася господиня. – Що ви! І не думайте, дорога моя. Савелій вас відвезе…

У порожньому холі Наталя на мить затрималась. Вона всією шкірою відчувала, як у домі збирається напруга, наче перед грозою. Особливо там, на верхньому поверсі. «Дурниці, нерви», – спробувала вона заспокоїти себе. Просто поява Валентина сильно вибила її з колії.

У неї лишалася ще одна справа – перенести з сараю біля флігеля акуратно наколоті березові й букові дрова і скласти їх біля цегельного вогнища з ґраткою. Але це Наталя залишила на потім. Зазирнула до себе, натягла коротке платтячко, яке робило її ще тоншою, і все ще в кросівках на босу ногу вийшла, прихопивши дротяний кошик, що стояв у кутку.

Уже на порозі їй спало на думку начепити темні окуляри.

9

Враження від огляду особняка Смагіних у Марти лишилося змішане. Навіть якщо зробити знижку на те, що їй ніколи не випадало жити