Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

ювілярові кришталевою фляжкою в шкіряному футлярі, вона сунула під пахву й міцно притискала ліктем.

Федоров узяв Марту за руку й повів її слідом за матір’ю. Валентин ішов позаду.

Тим часом у розсувних дверях, що вели в засклену галерею, показалася фігура господаря. Відставний полковник був у блакитній тенісці й сліпуче білих штанях для гольфу. Тугі щоки заливав темний рум’янець, а масивна голова із зализом, що прикривав смагляву лисину, здавалася посадженою прямо на міцні, по-воєнному розгорнуті плечі. Черевце лише злегка намічалось, а в іншому він мав вигляд молодший за свої шістдесят. Ні тіні усмішки на занадто великому навіть для його комплекції обличчі – і ні кроку назустріч гостям.

– Савелію! – ще здаля бадьоро вигукнула Олександра. – Дорогий мій! Вітаємо!

Смагін злегка відвів голову й примружився, дивлячись через її плече. На Сергія й Марту він і бровою не повів.

Олександра обернулася рівно в ту секунду, щоб устигнути помітити дивний вираз, який ковзнув Валентиновим обличчям.

– Ну, здоров, брате! – нарешті мовив Савелій Максимович.

Голос пролунав так, наче щелепи полковника розтулили штик-ножем.

8

Майданчик під навісом, де передбачалося застілля, Наталя прибрала ще вранці, прямо з підйому – про це напередодні попрохав сам господар.

День починався прозорий, погожий, голосили й вовтузилися в гіллі птахи, але вже до полудня знову навалилася спека. Столи й зручні напівкрісла на двадцять персон були розставлені, залишалося розстелити скатертини – тугим хрустким стосом вони поки що лежали на сервірувальному столику.

Цим вона й зайнялася, коли почувся звук відчинення воріт, тихе бурчання двигуна хазяйського джипа, а потім голоси.

«Щось зарано для гостей, – подумала Наталя, – сказано ж було: прибувати почнуть після другої». Розгладила складку, ледь потягла на себе сніжно-білу полотнину, озирнулась – і застигла.

По гравійній доріжці, що вела через галявину від гаража до будинку, у повному складі прямувала та сама родина, про яку вона й думати собі заборонила. Останнім крокував Валентин, зиркаючи навсібіч, як той кишеньковий злодій у трамваї в годину пік.

Вона придушила нервовий позіх, але не відвернулася, не втекла, навіть не стала ховатися за опорою навісу. Валентин відразу помітив її й збився з кроку. Примружився, міцно стулив губи – і рушив собі далі.

Отакої! Ось на що вийшла пропозиція Анюти попрацювати замість неї в Шаурах у якихось Смагіних…

Перемовини в агентстві «Фрекен Бок» пройшли як по маслу. Улітку людей катастрофічно не вистачало, і було вирішено, що вона стане до роботи з наступного тижня. А вранці першою ж маршруткою вона вирушила в Шаури й досить швидко відшукала будинок полковника Смагіна. При ній був паспорт, який їй повернули при звільненні, а крім того – пачка сигарет, мобільний, трохи грошей, старенький світлий комбінезон, виданий Анютою, гумові рукавички і, про всяк випадок, адреса родичів приятельки в Старих Шаурах.

Адреса не придалася – господарі найняли її на три дні й запропонували ночувати тут же. Запитали тільки ім’я й назвали суму оплати. Цифра здалася їй астрономічною, до того ж тут було гарно і якось по-особливому спокійно.

Господар, який відрекомендувався Савелієм Максимовичем, для початку звелів Наталі повністю звільнити невеликий флігель, перенести й розсортувати по полицях у сусідній прибудові все, що там було звалене, вимити вікно й підлогу, висушити і провітрити. «Це ваше місце дислокації. Син зараз принесе стіл, пару стільців та електрокамін. Кушетка є, упорядкуєте. Постільну білизну видасть дружина». Звучало цілком по-армійському.

Вона провозилася до обіду, але флігельок вилизала до блиску, а закінчивши, подалась у великий будинок за подальшими розпорядженнями.

Господиня, Інна Семенівна, смажила котлети. Мийка була завалена посудом: мисками, ножами, частинами розібраного кухонного комбайна. Посудомийна машина страйкувала – і Наталя мовчки взялася мити все поспіль, розстеливши на мармуровій стільниці чистий рушник і складаючи на нього вимите.

– Дякую, дорога! – вигукнула господиня, відставляючи сковороду й вимикаючи плиту. – Ви мене просто рятуєте… Вам треба поїсти, будь ласка, не соромтеся. Беріть усе, що знайдете в холодильнику, і обов’язково – котлетку якусь. Потім наведіть тут лад і приходьте до мене в зимовий сад…

У кухні Наталя прововтузилася ще години зо три. Відтак пожувала в себе, покурила у відчинене вікно й зателефонувала Анюті – повідомити, що все начебто нормально, на сьогодні роботи більше немає, коли повернеться – точно не знає, ночує в господарів. Потім вона сходила в будинок і узгодила з Інною Семенівною плани на ранок, а коли повернулась у флігель, там уже стояв пластиковий садовий стіл із двома стільцями, на вузькій кушетці був розкатаний матрац.

Вона замкнулася на клямку й, незважаючи на те, що очі злипались і горіли, наче запорошені піском, зателефонувала додому. У матері був дивний голос: ніжний, з уривчастими інтонаціями, немов вона хотіла, але ніяк не наважувалася щось повідомити. «Я дуже скучила за тобою. Але якщо ти вирішила твердо, нехай буде по-твоєму. Ти вже працюєш?» – «Так, в одній фірмі…» – «Як із житлом?» – «Поки що в знайомої…» – «Назви хоча б місто. Маю ж я знати, де ти є? – мати затнулася й невпевнено додала: – Ми з дядьком Андрієм приїдемо до тебе». – «Навіщо? – здивувалася Наталя. – У мене все добре, мамо…»

Поки вона говорила, від напруги в неї змокла під футболкою спина. Рука, що стискала мобільний, теж стала вологою.

«Усе-таки треба сполоснутися», – вирішила Наталя, поглянувши скоса на кушетку. Поверх простирадл лежав пухнастий рушник.

Вона дістала з наплічника чисту футболку, мило, прихопила рушник і вийшла. Галявина й доріжки тепер були освітлені, автоматично ввімкнулися садові ліхтарики. Вікна на другому поверсі великого будинку теж світилися. Щоб спуститися до води, треба було минути майданчик перед будинком, лазню, а потім по дерев’яному настилу пробратися до причалу, невидимого в темряві. Цей шлях вона намітила ще вранці…

Протягом усього наступного дня Наталя закінчувала збирання на першому поверсі, а потім перебралася на другий, де кінь не валявся. Почала з кабінету господаря. То було кутове, майже квадратне приміщення з вікнами, що виходять на два боки, з вигадливим письмовим столом із лимонно-жовтого дерева й стінами, суцільно обвішаними мисливськими трофеями. Важкі штори, широкі голі підвіконня, килим у центрі та бронзова антикварна люстра з плафонами у вигляді мисливських рогів. Крім того – десяток розрізнених томів за склом солідної книжкової шафи та безліч переплетених у шкіру альбомів з фотографіями. Ще два фото – у рамках з воронованої сталі – були на письмовому столі.