Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

дорогою, тож він стояв на самоті, вперши в мене очі. Він, мабуть, бачив мою крадіжку. Не міг не бачити.

Якусь секунду я дивилась на нього, не в змозі поворухнутися. Обличчя застигло. Я надто пізно пригадала історії Кассі про жорстокість німців. Він усе ще дивився на мене, поки я гадала, що ж німці роблять зі злодюжками.

А тоді він мені підморгнув.

Я витріщалась на нього якусь мить, а потім різко повернулась. Моє обличчя палало, і я вже майже забула про той апельсин на дні кошика. Я не сміла глянути на німця ще раз, хоча материн прилавок був досить близько до місця, де він стояв. Я сильно тремтіла й боялась, що мати помітить, але вона була надто зайнята іншим. Спиною я відчувала погляд німецького солдата, і те лукаве веселе підморгування стукало мені гвіздком у лобі. Я очікувала удару, але його не було.

Потім, розібравши столик і склавши рядно назад у візок, ми поїхали. Я зняла з кобили торбу з вівсом та обережно підвела її між голоблі. Апельсин я сховала в кишені фартуха, загорнувши у клаптик газети від риби, щоб мати не відчула запаху. Засунувши руки в кишені, щоб несподівана опуклість мене не видала, я мовчала всю дорогу додому.

8

Я не розповіла про апельсин нікому, крім Поля, – і то тільки тому, що він несподівано заявився на Спостережний Пункт і побачив, як я ним милуюся. До того він ніколи не бачив апельсина. Спочатку він подумав, що то м’яч. Поль обережно підставив складені човником долоні та прийняв фрукт так шанобливо, ніби той міг відростити чарівні крильця й злетіти в повітря.

Ми розділили апельсин навпіл і поклали половинки на широке листя, щоб не втратити жодної краплі соку. Він був смачний, тонкошкірий, кисленький. Я пам’ятаю, як ми всмоктували кожну краплинку соку, як зубами відривали м’якуш від шкірки, а потім обсмоктували залишки, аж поки в роті не стало гірко та в’язко. Поль хотів викинути обгризену шкірку з верхівки Спостережного Пункту, та я його зупинила.

– Дай сюди.

– Навіщо?

– Мені треба.

Коли він пішов, я виконала останню частину свого плану: пошматувала скоринки складаним ножем на тоненькі смужки. Під час цього виразний гіркий аромат лоскотав мені ніздрі. Я також порізала й листя, що слугували за тарілки: свого запаху вони майже не мали, але годилися, щоб на тривалий час зберегти вологу. Тоді я загорнула цю суміш у клаптик мусліну (поцупила його в матері) і щільно замотала. Потім поклала пахучий мусліновий згорточок у бляшанку з-під тютюну й запхала її назад до кишені.

Усе було готово.

З мене вийшов би непоганий вбивця. Усе ретельно сплановано, можливі сліди злочину можна прибрати за хвилини. Я помилась у Луарі, щоб усунути запах з рота, обличчя й рук. Терла долоні шкарубким піском, поки вони не порожевіли й не заблищали, і вичистила нігті загостреною паличкою. Дорогою додому я зривала цілі кущі дикої м’яти і втирала її під пахвами, натирала нею пучки, коліна, шию, щоб перебити залишковий запах розпеченою зеленню. Хай там як, але мати нічого не помітила, коли я повернулася додому. Вона готувала риб’яче рагу зі взятих на ринку шматочків, і з кухні чувся густий аромат розмарину, часнику, томатів і смаженої олії.

Добре. Я намацала в кишені тютюнову бляшанку. Дуже добре.

Краще б, звісно, то був четвер. Саме в четвер Кассі та Ренетт зазвичай їхали до Анже, а ще в цей день їм давали кишенькові гроші. Мене для кишенькових грошей вважали надто малою – на що б я їх витрачала? – але я що-небудь вигадаю. До того ж, подумала я, немає жодної гарантії, що мій план взагалі спрацює. Треба спочатку спробувати.

Я заховала відкриту бляшанку за пічкою у вітальні. Звичайно ж, пічка була холодна, але її димар сполучався з гарячою кухнею, і його тепла мені було достатньо. Через декілька хвилин вміст муслінового згорточка почав пахнути запашніше.

Ми сіли обідати.

Рагу було смачне: червона цибуля й помідори з часником, травами та склянкою білого вина, шматочки риби, приготовані на слабкому вогні, разом зі смаженою картоплею та цибулею-шалот. Свіжого м’яса тоді було не дістати, але овочі ми вирощували самі, а ще в матері під підлогою погреба разом з найкращим вином були приховані три десятки пляшок оливкової олії. Я їла з апетитом.

– Буаз, прибери лікті зі столу!

Вона сказала це різким голосом, але я вже помітила, як її пальці мимоволі тягнуться до скроні – дуже знайомий жест. Я тихенько всміхнулася. Воно діяло.

Материне місце за столом було найближчим до димаря. Ми собі тихо їли, але ще двічі вона непомітно прикладала пальці до лоба, щік, очей, ніби перевіряючи щільність своєї плоті. Кассі й Ренетт, нахиливши голови до тарілок, мовчали. Повітря було важким, майже свинцевим через спеку, і мені здалося, що й у мене болить голова.

Раптом мати скрикнула:

– Я чую апельсин. Хтось із вас приніс додому апельсини?

Цей вереск звучав як обвинувачення.

– Ну ж бо? Ну?

Ми повільно похитали головами.

От знову, цей жест. Зараз не так різко, пальці мацають, масажують.

– Я точно відчуваю запах апельсинів. Ви впевнені, що не приносили сюди апельсина?

Кассі та Ренетт уявлення не мали про тютюнову бляшанку, а між ними стояв баняк із рагу, розповсюджуючи аромати вина, олії та риби. До того ж… Ми вже звикли до материних поганих періодів. Нам би ніколи не спало на думку, що запах апельсинів, про який постійно торочила мати, існує ще десь, окрім як у її розпаленій уяві. Я ще раз посміхнулася, прикривши рота рукою.

– Буаз, будь ласка, хліба.

Я передала їй круглий хлібний кошик, але до кінця обіду вона так і не скуштувала того шматочка, що взяла. Натомість вона машинально возила ним по вощеній червоній скатертині, надавлюючи на м’якуш і розкидаючи крихти по тарілці. Якби я таке зробила, вона б знайшла для мене грубе слівце.

– Буаз, будь ласка, принеси десерт.

Я вийшла з-за столу з ледве притлумленим полегшенням. Я була не при собі від збудження та страху й ловила відображення свого щасливого писка в гарно начищених мідних блюдцях. На десерт були фрукти і материне печиво – звичайно ж, поламане, бо ціле йшло на продаж. Я помітила, як підозріло мати оглядала абрикоси, які ми принесли з базару: крутила їх туди-сюди, навіть нюхала, ніби підозрюючи, що якийсь із них може