Джеймс Хедлі Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

Він опустився біля неї на коліна, обійняв, повернув і притиснув до себе.

— Це єдине, для чого я живу, — сказав він. — Для мене зараз увесь світ зник, залишилися тільки ми удвох.

Вона глянула на Гарі, обняла його за шию, і за мить жінка вп’ялася в його губи своїми...

* * *

Годинник на каміні пробив восьму, і Джулія припинялась.

— Не рухайся, кохана, — почувся з темряви голос Гарі, і його рука обійняла її. — Ти маєш іще годину...

— Ні, лише півгодини. Я не можу змушувати його чекати.

— Джуліє, так не може тривати довго, — Гарі поглянув їй у вічі. — Чому ти не поговориш із Ніком? Чому не скажеш, що не хочеш більше залишатися з ним?

— Гарі, нащо починати цю розмову? Нік ніколи не відступиться, ти ж знаєш. Окрім того, як ми будемо жити? Не говори більше такого. Це — дурна розмова, — в її голосі відчувалися напруга і тривога.

— Але ж продовжувати так — небезпечно. Якщо він дізнається...

— Не дізнається! — відрізала Джулія.

— Але це може трапитися. Він же не дурний. Можливо, вже щось підозрює...

— Нічого подібного. Наприклад, сьогодні він навіть запропонував, аби ти пішов зі мною у кіно.

— О боже! А ти що відповіла?

— Я сказала, що не хочу ходити в кіно ні з ким, окрім нього.

Гарі мовчав і дивився на полум’я, яке відбивалося тінями на стелі.

— Якщо Нік дізнається, — сказав він із острахом у голосі, — повбиває нас. І навіть не задумається. Спочатку уб’є, а потім Крейл усе залагодить.

— О коханий, не мели дурниць, — Джулія торкнулася його обличчя. — Нічого такого Нік не зробить. Він занадто захоплений своєю кар’єрою. Ти уявляєш, Нік сказав мені, що хоче, аби лікарню назвали на його честь.

Гарі це не переконало.

— Не знаю... Якщо він нас упіймає...

— Але ж не впіймає! Будь ласка, не нервуйся через це, Гарі. Він не дізнається, тим більше — тепер.

Гарі припіднявся.

— Що означає «тим більше — тепер»?

— Рой же ж мертвий.

— А до чого тут Рой?

Вона трохи повагалась, а тоді заговорила швидко, ніби вистрілюючи слова:

— Рой усе знав. Він шантажував мене останні шість місяців.

Гарі застиг, і холодний піт виступив у нього на спині. Він щойно по-справжньому зрозумів, як сильно боявся Інгліша та як сильно боїться, що Інгліш довідається, що вони з Джулією — коханці. Вставши з ліжка, Гарі накинув халат й увімкнув світло.

— Рой знав про нас, — повторив він, й у світлі лампи Джулія побачила його поблідле обличчя.

Вона повернулася до нього, прикриваючи руками груди.

— Так, знав. І зараз він мертвий, я ж кажу.

Гарі стало погано.

— Чому ти не сказала мені раніше? — запитав він підвищеним голосом.

— Я боялася втратити тебе. Знаю, як ти почуваєшся через Ніка. Якби тобі стало відомо, що Рой знає про наші стосунки, ти б перестав зі мною зустрічатись, а я б цього не пережила.

Гарі підійшов до секретера і налив собі віскі. Його руки тремтіли.

— Будеш? — запитав він, раптом зрозумівши, що треба було запропонувати їй, а вже тоді наливати собі.

— Ні, коханий. Не дивися так на мене. Тепер усе справді добре, адже Рой мертвий.

Гарі випив віскі, припалив сигарету та сів на ліжко. Він запропонував сигарету Джулії і, не довіряючи своїм тремтячим рукам, кинув запальничку біля неї.

— Коли це почалося? Ти сказала, що він шантажував тебе.

Джулія кивнула, припалюючи сигарету.

— То був жах, Гарі. Я думала, що збожеволію. Шість місяців тому Рой прийшов до мене. Спершу я взагалі не зрозуміла, чого він приперся, ми були ледь знайомі. Він не заходив здалеку, а сказав Зразу: «Джуліє, щоп’ятниці будеш приносити мені до офісу двісті доларів. Я, звичайно, не можу тебе змусити, але можу розказати Ніку про твою інтрижку з Гарі Вінсом. Вирішуй: або ти йдеш до мене, або я йду до Ніка». Я так налякалася, що навіть не запитала, звідки він знає. Погодилася платити й відтоді щоп’ятниці носила йому гроші.

— Покидьок! — люто вигукнув Гарі, стискаючи кулаки. — Отже, це правда. Недарма подейкували, що Рой був шантажистом. Брудний, гнилий покидьок!

— Ти не уявляєш, як відлягло мені від серця, коли Нік сказав, що Рой застрелився, — мовила Джулія. — Останні місяці я жила, мов у кошмарі. Ходила у це зміїне кубло й віддавала йому гроші, поки він сидів за своїм столом та шкірився до мене. А ще ця дешева повія, його дівка...

Гарі її майже не слухав. Його мозок тривожно закипав.

— Як думаєш, він розказав про нас Коррін? — запитав він. — А якщо вона піде до Ніка?

— З якого це дива?! — нетерпляче вигукнула Джулія. — Тут нема чим вихвалятися. Тим більше, Коррін уже розказала б Ніку, якби щось знала. Я впевнена, що знали тільки він і та його повія, а зараз вони обоє мертві. Так, я впевнена, Гарі. Не хотіла нічого тобі розповідати, але якби ти знав, яке це полегшення — виговоритися...

— Моя маленька, — прошепотів Гарі, беручи її за руку. — Треба було розповісти мені раніше. Я поверну тобі витрачені гроші. Скільки він витягнув з тебе?

— Прошу, Гарі, перестань, не хочу про це говорити. Я платила з грошей, які заробила в клубі. Просто забудьмо про це все, — вона сповзла з ліжка. — Мені треба одягатися.

— Але я не можу дозволити тобі втратити всі ті гроші!

— Ну годі вже, — сказала Джулія. — Я заплатила і забула. Будь ласка, Гарі.

Той почав колувати кімнатою.

— Джуліє, чому ми не можемо втекти? — раптом запитав Гарі. — Невже нам потрібно так ризикувати? Він же не одружений з тобою.

Дівчина застигла з однією панчохою на нозі та іншою в руці, її очі насторожилися.

— Ти уявляєш, що він з нами зробить? Нік такий впливовий! Я не зможу знайти роботи, ти не зможеш знайти роботи — про це він точно подбає. Він владний і безжальний. Нік знайде нас і зробить наше життя жалюгідним. Будьмо терплячими, Гарі, і вдячними за те, що можемо час від часу зустрічатись. Усе може змінитися. Давай не будемо робити нічого нерозумного і небезпечного.

—