Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

Вона щиро сподівалася, що так і є, а Леоні не передала куті меду з оптимізмом, насправді маючи на увазі «колись у мене був поні».

Дівчина підійшла до крайки води, тихенько наслідуючи іржання й бурмочучи щось на земені. Широко розкинувши руки, вона повільно рушила ліворуч, а потім праворуч.

— Мені потрібна мотузка, — спокійно наказала, не відводячи погляду від коня.

Уперед виїхала одна з вершниць. Вона була висока, десь метр вісімдесят, і немов уся складалася виключно зі сталевих м’язів. Шкіра в неї була теплого жовтаво-коричневого відтінку, який так далеко на півночі зазвичай натякав на предків-хеджутів; із-під військового кашкета вибилося кілька червонястих пасом. Тепер, коли дівчата опинилися ближче, Ніна помітила, що форма в них завелика й погано припасована.

«Крадена».

Підборіддя високої дівчини задерлося. Вона була приблизно Нінина ровесниця, і навіть якщо боялася викриття, то майстерно це приховувала.

Вершниця кинула мотузку Ніні, а та передала її Леоні, тримаючись віддалік.

Чим займалися ці дівчата? Вони не служили у фієрданській армії. Вони нечасто їздили верхи, а якщо навіть їздили, то не сиділи в сідлі по-чоловічому. Вони навіть не носили штанів, тільки важкі спідниці, що мали б захистити їхню цноту.

Заплутана в стременах дівчина застогнала, смикаючись і намагаючись виповзти на мілину. Її солом’яно-біляве волосся розсипалося по плечах, а з порізу на чолі струменіла кров. Утім, вона була жива, а череп не розколовся на шматки, принаймні поки що.

Леоні прикипіла поглядом до коня і скрутила мотузку в аркан. Без поспіху складаючи її вільними петлями, вона весь час низько й заспокійливо мугикала щось, а решта заклякла, спостерігаючи за нею. Аж раптом, не змінюючи ритму, дівчина кинула мотузку плавною дугою. Аркан ідеальним рухом упав тварині на шию, і кінь, різко заіржавши, позадкував. Леоні знову ступила кілька кроків ліворуч і праворуч, крутячи мотузку й натягуючи її сильно, однак не змагаючись із твариною. Кінець кінцем кінь заспокоївся.

Висока дівчина, яка дала Ніні мотузку, вийшла вперед, та Леоні рвучко хитнула головою.

— Не заважай їй, — тихо попросила Ніна.

Загострена нижня щелепа дівчини залилася рум’янцем.

Леоні повільно підійшла до коня й поклала руку йому на шию, погладжуючи гриву до холки.

— Тебе щось налякало? — запитала вона на земені, обережно обходячи коня збоку. Вона нахилилася й жестом наказала дівчині, що із засклянілими очима лежала у воді, не рухатися. Леоні не хотіла ризикувати й знову налякати тварину. Ніна сподівалася, що дівчина достатньо при тямі, щоб послухатися.

— Тобі нíчого боятися, — пробурмотіла Леоні.

Вона звільнила дівочу ногу зі стремена, а потім швидко напнула мотузку й повела коня геть.

Дівчина ще довго лежала у воді.

Потім схлипнула й підвелася. Подружки мерщій кинулися до неї й витягнули зі струмка.

Леоні підвела коня туди, де стояли Ніна з високою дівчиною.

— Є якісь припущення стосовно того, що його налякало? — запитала вона на земені.

Ніна переклала, але висока дівчина не відповіла, лише примружила мідні очі.

— Що ви тут робили?

— Окрім того, що рятували життя твоєї подружки? — м’яко додала Ніна.

— Не думаю, що вона могла загинути.

— Ні? Лише стікала б кров’ю до непритомності, а може, впала б у кому після удару копитом по голові?

— У нас усе було під контролем, — наполягала дівчина. Потім озирнулася на дерева. — Ви прийшли з північного лісу. Там, нагорі, нічого немає.

— Ми так і зрозуміли. Ми новачки в цих краях. А у Ґефвалле прогулянки околицями вважаються злочином?

— З узвишшя добре видно фабрику.

— Он воно що! — вигукнула Ніна й повернулася до Адріка з Леоні. — Будівля, яку ми бачили, — це якась фабрика. — Краще дотримуватися їхньої легенди: ану, як котрась із цих дівчат трохи розуміє земені. Ніна знову повернулася до високої дівчини. — Ми подумали, що вона трохи схожа на фортецю. А що там виготовляють? — невинним тоном поцікавилася вона.

— Це мене не стосується, і сумніваюся, що стосується вас. Ви зупинилися в монастирі?

Скільки ж цій дівчині було відомо й чому вона ставилася до них так вороже?

Напевно, вона сестра солдата і її з дитинства вчили ставитися до всього підозріло. Нінині пальці смикнулися, і вона відчула, як засовалися скалки кісток. Вона не хотіла завдавати цій дівчині болю, та якщо доведеться, то завдасть. Останнє, що їм потрібно, це щоб хтось побіг додому й розпатякав про незнайомців у лісі, які шпигують біля фабрики. Аж раптом висока дівчина стиснула кулаки і попросила:

— Я… ви не скажете Берегині, що бачили нас тут?

Раптом її бажання захиститися стало зрозумілим. Поцуплена форма. Виїзд до лісу посеред дня. Вона спробувала б атакувати, але небезпідставно боялася, що її викриють.

— Ви послушниці? — запитала Ніна.

— Ми всі навчаємося в монастирі. Дехто з нас вийде заміж. А деякі стануть Джерельницями і присвятять життя Джелові. — Схоже, жодна з цих перспектив її не надихала.

Ніна прибрала серйознішого виразу, раптом збагнувши, що наслідує Матаяса.

— По-чоловічому скачете верхи, вдягаєте штани, вирушаєте до лісу без супроводу… З нашого боку було б безвідповідально не розповісти про це Берегині, а надто зважаючи на її щедрість.

Висока дівчина сполотніла, і Ніна відчула докір сумління. Якщо незнайомка справді її ровесниця, то вона вже застара, щоб стати послушницею. Та й решта теж. То, може, ці дівчата невдахи? Ті, кого не взяли заміж? Що стається з фієрданками, котрі не реалізувалися як дружини чи матері? У Равці, як не крути, багато чого було не так, але принаймні там Ніна могла пройти військовий вишкіл і стати тією, ким їй судилося.

«Мати право боротися й померти пліч-о-пліч із чоловіками?» — «Так, Матаясе. Мати право».

А що б він подумав про цих дівчат у краденому одязі?

— Де ви взяли цю форму? — запитала Ніна.

— У пральні. Солдати віддають прання до монастиря.

— То ви до всього ще й злодійки, — зауважила Серцетлумачниця. Можливо, вона співчувала їм, але не збиралася виказувати себе.

— Ми просто позичили одяг. Це був жарт. Більше ми так не робитимемо.

Щодо цього Ніна сумнівалася. Дівчата не вперше й не востаннє «позичили» форму й коней. Віддалік їм удавалося зберігати схожість із солдатами, котрі виїхали на тренування, і гасати околицями, відчуваючи свободу, якої деінде їм не довелося б скуштувати. Але так ризикувати? Ніна навіть уявити не могла, яке покарання чекає на дівчат, якщо їх упіймають.

— А ти що скажеш, Адріку? — поцікавилася вона, залишаючи право вирішувати чоловікові, як учинила б порядна фієрданка, хай навіть Ніна була іноземка.

Хлопець кинув на послушниць оцінювальний погляд, удаючи, наче розмірковує.

— Гаразд. Ми нікому не розповімо про те, що сьогодні бачили.

Ніна