Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко

і ставили іншим за приклад. Особливо товариш майор Осьмінін, який полюбляв час від часу потеревенити з «хитрим хохлом», попередньо «хряпнувши» спирту, налитого з темно-зеленої каністри.

До речі, про що там товариш майор говорить?

– …як собі хочеш. Можеш вчитися, можеш не вчитися – то діло твоє. Я тобі просто по-батьківськи рекомендую, зрозумій. Ну так, розумію, що рідний твій батько правильною смертю хоробрих на війні загинув. Але якщо ти до його думки дослухатися не можеш, то хоч мене не ігноруй: тобі вчитися треба! Повторюю: термоядерні бомби – це така пекельна машина, що ми або всю землю до чорта лисого спалимо, або загалом війну зупинимо. Якщо перше, то всі повиздихаємо, тоді байдуже. Але якщо друге – от тоді вчися, вчися, вчися, упертюху!.. От скільки тобі ще служити?

– Ще рік.

– От через рік, коли звільнятимешся, хочеш, щоб тобі одразу дали направлення в інститут? От звідки ти призивався в армію?

– З Одеси.

Сказавши це, сержант несподівано згадав осліплого товариша полковника, у якого мама колись працювала хатньою робітницею. Якось мама прийшла від Рувінштейнів дуже засмученою і стурбованою. Андрій тоді довго допитувався, що й до чого, аж поки не добився бодай короткого пояснення: «Ох, синку, синку!.. Схоже, у Пінхаса Шаулевича щось із головою не в порядку, бо він стверджує, що ми всі ледь-ледь уникнули Третьої світової війни з киданням атомних бомб. Я не повторю його слова так само гладко, як він сам казав. Та й не треба… Ну його! Рувінштейни – вони хороші люди, але коли з головою негаразд… Отож забудь».

Андрій і забув. Але ж те, що мама почула від Пінхаса Шаулевича, і те, що він сам щойно почув від майора Осьмініна, – воно ж практично збігалося! То що ж це означає?! Вони ж обидва не просто вояки, але старші офіцери – полковник і майор. Хоча не генералітет, а все ж таки знають дещо більше від цивільних… То невже можлива Третя світова… та ще й атомна?! Чи ця… термоядерна. Розпитати про це товариша майора хотілось докладніше, однак він не наважився. Між тим Осьмінін продовжив своє:

– Отже, ти з Одеси призивався. Ну-у-у, сержанте, Одеса – це ж місто таке… Там або десантників готують, або ж протиповітряну оборону. Якщо ж авіацію нашу брати, то це або Харків, або Київ.

– Нещодавно мама писала, що хоче до Києва повернутися. Власне, ми ще напередодні та під час війни в Лісниках під Києвом жили. Тож мама з сестрою Лідкою хочуть назад перебиратися. Тільки не в самі Лісники, а…

– О, прекрасно, прекрасно! – товариш майор пожвавішав. – Скажу тобі по секрету: нібито є така ідея – на базі КВІРТУ24 авіаніженерів готувати. Нам уже команду дали потроху кандидатів на навчання собі виглядати. Ти саме службу строкову закінчиш – отож і поїдеш із направленням по всій формі! А якщо виключно про цивілку мову вести… Також є в Києві інститут цивільного повітряного флоту25, якщо тільки захочеш, зробимо тобі направлення туди. Маючи армійський досвід авіатехніка Ту-16, знаєш, з яким задоволенням… Та нема про що говорити!

– Дякую, я подумаю, – дипломатично мовив Андрій.

– Він подумає! Він, бачте, подумає!.. – Осьмінін зміряв його зневажливим поглядом. – Ти таки дурний, сержанте, хоча й хитрий… Ну гаразд, думай собі, доки попереду ще маєш рік служби. На сьогодні все, завершуємо. Давай приберися тут, підрізану печатку на місце наліпи, тоді й підемо. Бо мені хоч до жінки під бік, а тобі ще звідси по морозу до казарми бігти. І дивись мені, не патякай про те, що тут говорилося.

– Так точно, не патякатиму, можете не переживати.

– Та знаю, знаю! Це я просто так, для проформи. А хлопець ти перевірений, надійний.

І Осьмінін по-батьківськи поплескав Андрія по коротко голеній потилиці.

1956 Калиновий кулон

Село Княжичі, Київщина, 6 травня 1956 року

– Ну от, тепер у нашій хаті ніби посвітлішало навіть!

Жінка відступила на пару кроків і з любов’ю та благоговінням оглянула ікону, яку щойно повісила в красному кутку їхньої хати в ласкавих обіймах білого рушника, колись вишитого нею власноруч. Що ж до ікони Господа нашого Ісуса Христа, то її намалював меншенький синок Федько.

Почалася ця історія на Різдво. Тоді ще тринадцятилітній підліток то до хворого батька шкандибав, то за матір’ю чи за старшою сестрою Ганею кульгав і промовляв чи то здивовано, чи прохально:

– А я Бога бачу!.. А я Бога бачу…

Старша сестра зазвичай поралася по господарству, отож лише плечима знизувала, думаючи про щось своє – про дівоче. Матір ставилася до слів меншенького синочка з незмінною увагою… проте не більше: адже вважала себе недостойною давати хоч якісь поради підліткові, удостоєному честі бачити Самого Бога!.. Хай навіть підліток цей – її любий меншенький хлопчик Федько…

Лише батько мовчав, бо мучився через застарілі, ще на війні з фашистами отримані рани, що жахливо розболілися з настанням морозів. Мовчати мовчав, так… Але ж одного разу візьми та й скажи:

– То який він? Яким є Бог, Якого ти бачиш?

– Ну-у-у… Він такий… Такий!.. – спробував пояснити Федько… Та зненацька відчув, що йому бракує слів для будь-яких пояснень, в чому й поспішив відверто зізнатися батькові.

– А намалювати можеш?

– Що? – сторопів підліток.

– Не «що», а «Кого», – виправив батько. – Бога намалюй, Яким ти там Його побачив.

– А-а-а… хіба так можна?

– Синку! Люди ж, мабуть, недарма кажуть, що краще один раз побачити, ніж сотню разів почути, – Костянтин Кирилович усміхнувся, спостерігаючи за розгубленістю підлітка, і додав: – Я впевнений, що тобі краще намалювати, ніж на словах розказати. Ти ж, бува, майструєш з картоплі, буряка, цибулі та квасолі всякі дивні штуки, а тут намалювати треба. Це ж, вважай, майже те саме.

Коли у батька згодом намагалися з’ясувати, чому він раптом запропонував таке, чоловік лише плечима пересмикував:

– А хтозна! Чомусь та й сказав. Думав, він вугликом на припічку намалює, а хто ж знав, що воно отак вийде?

У будь-якому разі результат виявився геть неочікуваним. Малювати Бога вугликом на припічку Федько не став. Натомість для початку вибрав гладко обстругану дощечку. Потім, дочекавшись свого дня народження26 і набравшись неабиякого нахабства, хитрун навідався додому до самого голови колгоспу і прямо спитав, по-перше, чим розмальовують усякі писані миски, ложки та інший посуд, що продається на ярмарках, а по-друге – чи є щось таке для розпису