Олексій Вікторович Бобровніков - Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков

— ?..

— Податки? Це гроші, котрі збирає держава навіть за право грабувати.

— Знову гроші, — зітхнув Джо. — Я, здається, вільно обходився без них із дитинства.

— У цьому мій друг має рацію, — розсміявся Тед. — Але хіба вони дають і таке право?

— Право ганятись за людьми на машинах.

— Гангстер без машини вважався б просто злодійчуком.

— А ви ремонтуєте для них дороги і ходите пішки?

— Поясни їм, Джо, — звернувся один з робітників до свого товариша.

І бідолашному марсіянинові коштувало чималих зусиль, щоб не озватися на своє ім'я.

— Можна подумати, що ви з Місяця впали! Ми обіцяли доставити вас у місто. Там наші хлопці допоможуть розібратися в усіх цих справах, хоч і зараз можна дещо розказати, часу в нас багато.

Розмова часто обривалась, бо, коли по шосе пробігали машини, доводилося шмигати в кущі або в придорожню канаву.

Нарешті звернули на бічну дорогу.

— Я знаю адресу, де ви зможете перебути день чи скільки буде треба, — сказав робітник, котрого теж звали Джо. — У Летючого Білла для них буде підходяще місце, — звернувся він до товариша. — Ніхто не здогадається поткнути туди носа.

— Він був «літаючим фермером», — пояснив інший із хлопців. — Не знаю, чи чули ви про таких.

— Був «літаючим фермером», поки «Юнайтед Фрут» не збило ціни на ринку, а літак, на ваше щастя, у нього лишився: там ви перебудете день-другий, поки ми знайдемо потрібних людей.

Літак стояв на пустищі. Розбиті машини, землянки і якісь злиденні халупи обступили його в густій темряві. На уламках крил, наче на провінціальному балконі, в бляшанках з-під консервів росла цибуля і якісь квіти.

Другий Джо піднявся цегляними східцями й обережно постукав у обшивку. Двері відчинились, і марсіян розквартирували в колишньому багажному відділі — другій «кімнаті» цього незвичайного житла.

Нескінченно довго тягся час у цій задушливій норі. Лише на другу ніч друзів перевезли до міста. Задвірками, закиданими паперовим мотлохом, телеграфними стрічками і подертими коректурами, їх повели до редакції прогресивної газети.

А на ранок численні читачі дізналися про те, що марсіяни на волі, і побачили їхні фотографії на свіжих газетних шпальтах.

У редакційній статті говорилося, що марсіяни повернуться в світ лише після того, як уряд дасть гарантію недоторканності.

Сьогодні газета святкувала перемогу. Сотні машин під'їжджали до парадних дверей редакції, і з першої, звичайно, вийшов Майк.

Не кидаючи писати щось у блокноті, він засипав марсіян запитаннями, а потім повідомив, що в Мажестик-готелі всі нетерпляче чекають повернення старих друзів, що його машина до їхніх послуг, якщо вони захочуть повернутися до першого міста, що дало їм притулок, — справжньої столиці земної кулі, — в чому легко переконаються марсіяни, коли ближче познайомляться з цією кулею, бо вона не така вже й велика, як здається.

— Не така велика, але досить різноманітна.

— Для туристів з іншої планети, — іронічно зауважив Джо.

— Ха! — зареготав Майк. — Туристи з іншої планети — це годиться. Годиться для доброго заголовка.

— Ми багато дечого навчилися за цей час, — додав Джо.

— І багато бачили, хоч би з літака.

— Тс-с!.. — сказав Майк. — Ви ж прилетіли на ракеті!

— Ми встигли політати і після цього. З нашого літака все було видно, як на долоні.

— Ми бачили, як порпаються в смітті діти й жінки розвішують білизну. Вони балакали між собою, не знаючи, що ми поруч. А вночі, коли нас випускали, щоб трохи розім'яти ноги, збиралися хлопці з сусідніх халуп, і ми могли трохи побалакати з ними. Досі ми не можемо збагнути, чому люди, які зовсім не схожі на дикунів, живуть у ящиках і старих екіпажах.

— Це вам просто поталанило, — сказав Майк. — Поталанило зазирнути до нас з чорного ходу. Ми не пускаємо туди туристів. А в усьому іншому в нас порядок.

У невеличкій приймальні ставало тісно і гамірно, вона нагадувала тепер набитий людьми автобус або дансінг, коли музиканти вийдуть відпочити. Марсіян затуркали зовсім, їм коштувало чимало зусиль, щоб відповідати всім зразу, не забуваючи при цьому калічити слова й не базікати зайвого.

— Вітаю вас, панове, — говорив високий з сивиною чоловік у строгому синьому костюмі, опинившись поруч. — Вітаю дорогих гостей і сусідів, ви можете жити тепер спокійно на нашій старій Землі. Уряд обіцяв охороняти вас і покарати винних. Звичайно, в тому разі, коли їх пощастить знайти.

— Та ось же один із них, — раптом сказав Лорі, вказуючи на постать, що вже деякий час маячила біля входу в зал. — Клянусь, він один з тих, що сцибрили нас із готелю.

— «Сцибрили»… — стримано посміхнувся співбесідник. — Ловко ж ви навчилися висловлюватись!

— Я вивчав мову по вашій літературі, — відповів Лорі.

— Охоче вірю, що вони постачали вам таке читво. Одначе покажіть мені цього молодчика, я з'ясую, що це за тип. — Сказавши це, чоловік у синьому костюмі почав продиратися крізь натовп.

— Що вони з ним зроблять? — занепокоївся Лорі.

— Нічого, — відповів Майк, який увесь час не лишав марсіян. — Просто подбають, щоб він не потрапляв вам більше на очі. Адже вони обидва звідти.

— Не знаю, що й подумати, — сказав Лорі. — Я вважав, що гангстери і поліція тільки й знають, що стріляти один в одного. Я читав про це в усіх ваших книжках, а виходить, вони схожі, як рідні брати.

— Не говоріть цього голосно, — зупинив його Майк. — Нас чують, і дехто може образитись. Все ж таки вони обіцяли нас охороняти. Хлопці, тепер ви можете сміливо повертатися до свого готелю.

— Перш ніж їхати, — сказав Джо, — нам потрібна ще одна гарантія від вас і вашого кон… концерну (нічого не добереш, хто керує цією планетою): звільніть нас від опіки і менше втручайтеся в наші справи. Ми дечого навчилися і