Леонід Григорович Кононович - Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович

— Эт че за приколы?!

— Непонятка вышла! — я дико посміхнувся й поклепав драбугу по плечу. — Бойцы у тебя нервные, братан… пришлось подлечить!

— Не понял?

— Отдыхают ребята, расслабляются! — пояснив Барабаш. — Слабительное получили, въезжаешь?

— Капли Береша, блин! — сказав я — і заіржав, і той регіт гучно й моторошно пішов гуляти під склепінням тренувальної зали.

Хобот допитливо глянув на охоронця.

— В отключке! — понуро буркнув той.

— Оба, что ли?

— Ну!

— А че за дела?..

— Котик бочку начал катить… ну, фуфло погнал!

— Кому?

— Во!.. — драбуга показав на мене.

— Ну и?

— Вырубили обоих… я и глазом не моргнул!

Один із бійців, які працювали в спаринґу, підійшов ближче, і я побачив, що це Групіровка.

— Эт хреновина какая-то, бригадир! Я же его знаю. от нехрен делать он мочить не станет, не тот уровень! — і до мене: — Че там за базар?

Я знову дико посміхнувся.

— Че да че… гнилой базар, вот че! — тоді глянув на Хобота. — Слышь, бригадир, ты уж сам разбирайся… а мы пока переоденемся! Где тут у вас?..

— Проведи, — звелів Хобот одному з бійців. І до Групі-ровки: — Ну-ка тащи этого Котика сюда!

Ми пройшли в роздягальню.

— Пістолет? — поспитався Барабаш, стягуючи светра.

— Відбій! — буркнув я. — Все йде як по нотах.

— Ти думаєш?..

— Ми з тобою — типові одморозки! — пояснив я йому. — Таких поважають. Ще запитання?

— У матросов нет вопросов! — з готовністю відрапортував Барабаш.

До роздягальні зазирнув Групіровка.

— Готові? — поспитався він. І коли ми вийшли у коридор, покрутив головою: — Ну цей Котик і йолоп… сам нарвався!

— Живий? — поспитавсь я.

— Обоє живі, — він одчинив двері, пропускаючи нас у залу. — Ось вони, голубчики…

Височенний зарізяка сидів на лавці. Він усе не міг отямитися після подвійного дзукі й тряс головою, намагаючись поставити свої бідолашні мізки на місце. Кремезний ошелепок стояв під стіною і щось доводив Хоботові, розмахуючи руками.

— Хуйня-муйня? — дико посміхаючись, поспитав я. — Базар-вокзал?

Хобот подивився на мене зизом, і я втямив, що надто увійшов у свою ролю.

— Ну, — сказав ошелепок, уникаючи мого погляду, — короче, замочил он троих в сопровождении… потом, блин, прострелил колеса нашей тачке и, короче, забрал бабки!

— Как это — забрал? — не втямив Хобот.

— Ну, Леху маканул с ходу, он ведь за рулем был, — а я, короче…

— Ну-ну?

— Ну, а я ушел, конечно… что же голову подставлять!

Я знову посміхнувся, від усієї душі сподіваючись, що лице моє при цьому робиться тупе, мов коліно. Ошелепок був єдиною душею, котра вціліла, з угруповання Лупанова. «Тартар» свого часу довго полював на цю бригаду, аж врешті я розстріляв пахана із засідки та ще й забрав цілий дипломат грошви з його джипа.

— Оно-то, конечно… потому шо шо ж! — я глянув на ошелепка й із задоволенням побачив, як він зблід. — На хрена же голову подставлять… голова ведь одна, а не две!

Хобот обернувся до мене.

— Ты что-то имеешь к нему?

Я покрутив головою, намагаючись зберігати тупий вираз обличчя.

— Он свое получил, бригадир! Ни хрена не имею.

— Лучше будет, — устряв зненацька Барабаш, — если ты уберешь его, на хрен… чтоб не портил настроение!

Ошелепок нічого не казав. Зарізяка сидів і тряс головою, і я мимохіть подумав, що в нього, напевне, струс мозку.

— Значит, по нолях. А вы, — Хобот глянув на нас із Барабашем, — готовы?

Я знову дико посміхнувся.

— Мы всегда готовы, бригадир! — і до Барабаша: — Так ведь, братуха?

— Конечно, блин! — з готовністю відказав Барабаш. І, подумавши, докинув: — Потому шо шо ж!

Хобот зненацька зареготав.

— Ну, — сказав він, ляскаючи мене по плечу, — вот это бойцы! Посмотрим сейчас, что вы умеете! Спарринг?

— Хоть сто порций! — сказав я. — Кто?

Хобот посміхнувся, й лице його раптом осатаніло.

— Да хоть и я!

— Сочту за честь, бригадир!

Ми вийшли на середину зали, де було накреслено квадрат. Бійці посідали під стіною, і я завважив, що ошелепка між ними вже немає.

— Работаем без правил… идет?

— Конечно, на хрен! — сказав я, широко посміхаючись. Він атакував мене в блискавичному стрибку, і я втямив, що це справді дуже непоганий боєць, тому що тіло його рухалося напрочуд легко й із просто-таки феноменальною швидкістю, виконуючи за якусь частку секунди акробатичні трюки, які під силу тільки справжньому майстрові; ухиляючись від прямого випаду в щелепу, я пірнув униз, вхопив його за ноги і, випроставшись, пожбурив через себе скільки було сили. Він гепнувся об підлогу, аж задудоніло під склепінням; його тіло було достатньо тренованим, а реакція настільки доброю, що тут-таки він знову був на ногах і знов атакував мене, буквально злетівши над ринґом і ціляючи мені п'ятою в перенісся; розвертаючись на лівій нозі, я ухилився з лінії атаки й, коли він за інерцією подався вперед, входячи в зону мого засягу, я перемістився йому за спину і з'їздив ліктем по голові. Він крутонувся мов дзиґа; якби за цим поєдинком стежив фахівець, то зразу втямив би, що Хоботу не протриматися проти мене й десяти секунд — я міг нокаутувати його як під час падіння, так і перемістившись; однак ця перемога не входила в мої плани. Наступної миті Хобот атакував мене подвійним дзукі; я поставив блок і водночас підсік його за колінну чашечку; він махнув руками й, перевернувшись через голову, знову був на ногах. Доста, подумав я, блокуючи короткі