Сельма Лагерлеф - Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми

камінням кидається! От би вже анізащо не повірила, якби хтось інший сказав.

— А ти й собі не вір, — сказав Смірре, — не гусак це. Це все він, хлопчисько проклятий!

— Який іще хлопчисько? Не вигадуй! Там самі лише гуси… Але Смірре вже не слухав її. Він кинувся наздоганяти зграю.

4

Повільно й утомлено летіли сонні гуси над річкою. Високо в небі світив місяць, і гусям було добре видно, як річка чорною, блискучою стрічкою звивається серед скель. Скелі стискали її з обох сторін, перегороджували їй шлях завалами і нарешті зовсім загнали під землю. Але річка і під землею пробила собі русло і, вирвавшись назовні, вируючим водоспадом обрушилася на дно ущелини, піднімаючи стовпи водяного пилу і піни.

Тут, біля підніжжя водоспаду, на слизькому камінні, серед бушуючого виру, гуси вирішили провести залишок ночі.

Слід сказати, це було не дуже зручне місце для мирного відпочинку — лише й остерігайся, аби не знесло бурхливим потоком! Зате від диких звірів — прихисток надійний.

Це чудово зрозумів і Смірре, коли побачив зграю. Ніколи ще гуси не були так близько від нього. І ніколи до них не було так важко дістатися, як тепер.

Тремтячи з голоду та злості, Смірре дивився на гусей, що спали серед вируючого потоку.

На його щастя, з води випірнула видра з рибиною в зубах.

«Ось хто мені допоможе!» — подумав Смірре. Поволі, щоб не злякати видру, він підійшов до неї ближче і сказав:

— Смачного!

Видра покосилася на нього і позадкувала геть.

— Та ти не бійся, не бійся, їж на здоров'я! — ласкаво сказав Смірре. — Тільки, щиро кажучи, я ніколи б не повірив, що ти можеш їсти таку погань.

Видра поспішно проковтнула рибину, облизалася і сказала:

— Гадаю, і ти був би радий покуштувати рибки.

— Ні, я віддаю перевагу гусятині, — недбало відповів Смірре.

— Гусятина — це, звичайно, непогано. Але де ж її узяти?

— Та ти просто не бачиш, що коїться у тебе під самісіньким носом, — сказав Смірре.

— А що коїться? — запитала видра.

— Поверни свою морду он до того великого каменя, тоді побачиш. Втім, тобі все одно до них не допливти.

Видра швидко обернулася всім тілом і тільки тепер побачила гусей. Не кажучи ні слова, вона пірнула у воду і попливла прямо до каміння, на якому спали гуси.

«Як це Смірре посмів просторікувати, що мені не допливти до гусей!» — подумала видра, і це додавало їй сили.

А Смірре сидів на березі й із заздрістю дивився, як вправно вона править хвостом, як швидко перебирає лапами.

Щоправда, цього разу навіть видрі довелося важко. Раз у раз її відкидало назад, зносило убік, крутило на місці. Й от вона вже біля мети. Ось вона вже вповзає на великий камінь.

— Ну, хапай же, хапай, швидше! — шепотів Смірре і з нетерпіння переступав з лапи на лапу.

Він не дуже сподівався на те, що видра поділиться з ним, але ще більше, ніж голод, його діймала жага помсти.

Раптом видра пронизливо верескнула, перекинулась і шльопнулася прямо у воду.

Стрімкий потік відразу підхопив її, закрутив, завертів і, наче кошеня, поніс уперед.

А гуси тієї ж миті знялися високо в повітря і полетіли геть.

— Ні, сьогодні ви у мене не поспите, — прошипів Смірре і кинувся за зграєю.

Він біг не шкодуючи ніг, натикаючись на каміння, провалюючись у ями. Він не бачив нічого, крім чотирнадцяти гусей, що летіли над його головою.

З розгону він наскочив на щось м'яке, слизьке, мокре. Смірре не вдержався і впав.

— Агов! Не так прудко, друже! — проказав хтось під ним.

— Тьху, то це знову ти, мокра видро! — огризнувся Смірре. — Тобі б тільки в болоті сидіти — пуголовків ловити… А ще видрою називається!

— Так, тобі легко казати, а я ось ледь лапи не позбулася, — заскавчала видра. — Адже ж зовсім поряд з ними була… Вже за крило одного гусака схопила. Так раптом наче гостра колючка вп'ялася мені в лапу… Ось, бач, як покалічило! — І вона підняла свою поранену лапу.

І справді, перетинка між пальцями була вся порізана і висіла кривавими клаптями.

— Знову його витівки! — сказав Смірре і, переступивши через мокру видру, побіг далі.

5

Ніч уже уривала кінця, коли втомлені гуси побачили вдалині самотню скелю. Вона високо стриміла серед інших скель, наче палець велетня. Це був надійний прихисток, і, зібравши останні сили, гуси полетіли до скелі.

А Смірре, теж зібравши останні сили, побіг за ними.

Але по землі шлях довший, аніж по повітрю. Коли Смірре підбіг до підніжжя скелі, гуси вже спали на її вершині.

Досвідченим поглядом бувалого мисливця Смірре оглянув скелю. «Не варто й пробувати, тільки ноги переламаєш! — подумав він. — Зате розважити їх можна».

Він сів на задні лапи, задер догори морду і почав вити, дзявкотіти, скрипіти зубами, клацати язиком… А луна тричі повторювала за ним кожен звук, тож повітря довкруги здригалося й гуло.

Смірре недаремно старався. Гуси прокинулися, заворушилися, тривожно заґелґотали. Але різкий голос Акки Кебнекайсе заспокоїв їх:

— Небезпеки немає! Спіть спокійно.

І коли гуси стихли, а Смірре замовк на мить, аби перевести дух, Акка підійшла до самого краю кручі і сказала:

— Це ти тут тиняєшся, Смірре?

— Так, це я, — відповів Смірре. — Чи не бажаєте найняти мене за сторожа? Тоді вас жодна куниця, жодна видра не потривожить. А то, гадаю, ви не надто виспалися сьогодні.

— То це ти підіслав до нас куницю і видру? — запитала