Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

поступово змінюються. Щоправда, бокове, ліниве погойдування корабля спочатку не дуже турбувало, але попри це, Томек почав відчувати тривоіу. Під тиском величезних хвиль корабель нахилився на лівий борт. Усі його вузли тріщали, і час від часу величезні хвилі заливали корабель і відкочували назад, немовби соромлячись своєї сміливості й залишаючи на палубі бризки білої піни.

Наступного ранку хитавиця стала ще відчутнішою. Піняві гребені хвиль раз у раз заливали палубу корабля. Щоб якось приглушити неприємне почуття, Томек узяв штуцер і пішов до свого тиру. Боцман Новицький не міг супроводжувати його, але Томек, мабуть, був цим задоволений: бляшанка, підвішена до стелі, під впливом сильної хитавиці рухалась самостійно, до того ж непрогнозовано. Влучити в таку рухливу ціль було дуже важко. Томек інколи ледве втримував рівновагу, але саме це й приносило йому найбільше задоволення. Він безперестанку стріляв, інколи влучаючи в ціль, а інколи — ні. Після двох годин таких вправ пісок висипався з бляшанки крізь отвори, пробиті кулями.

Тільки-но пролунав гонг, який закликав на обід, Томек радо зайшов до кают-компанії й сів на своє місце. Під час стрільби по рухливій цілі він, перебуваючи в неабиякому піднесенні, забув про хвилинну слабість, що його перед тим охоплювала, і відчув голод.

Матроси дивилися на Томека з захопленням, а Смуга вигукнув:

— Ого-го! Отже, ти вже прийшов на обід!?

— А чому б і ні? — відповів Томек. — Я голодний, як вовк.

— От і гаразд. Якщо хитавиця не позбавила тебе апетиту, то з тебе буде чудовий моряк. Ти знаєш, що три велетні-суданці, які супроводжують верблюдів, уже лежать як колоди у своїх каютах, — сміючись повідомив Смуга.

Томек прекрасно переносив хитавицю. І все ж його не пускали на палубу, побоюючись, що хвилі, які безперервно заливали корабель, змиють його в море. Тому Томек у своєму тирі пробивав кулями бляшанки все меншого розміру, кожен раз влучаючи вціль.

Через кілька днів море трохи заспокоїлося. Новицький, скориставшись вільною хвилиною, зазирнув до тиру. Томек стріляв швидко й влучно.

Здивований успіхами свого учня, боцман схвально мовив:

— Ну-ну, братику, бачу, що тобі вже нема чого вчитися в мене. Тепер хіба що Смуга зможе навчити тебе чогось нового.

— А що, пан Смуга так добре стріляє? — здивувався Томек. — Я гадав, що краще від вас ніхто не стріляє.

— Ну що ти, братику! Смуга в цій справі неперевершений майстер! Він навіть найменшому звіряткові може влучити між очі, — відповів боцман упевнено, хоч усе, що він знав про Смугу, довідався з розповідей старшого Вільмовського.

Звичайно, Вільмовський нічого не казав боцманові про вміння Смуги влучати тваринам «межи очі», але Новицькому здавалося, що така неточність хлопцеві не завадить.

Томек уже давно вирішив у всьому наслідувати Смугу, великого мисливця та звіролова. Він задумався над словами боцмана. Відтак заходився шукати бляшанки все меншого розміру, малював на них по два кружечки, які повинні були зображувати тварин, й знову почав управлятися у влучній стрільбі. Робив це він потай від боцмана. Дні минали швидко. «Алігатор» усе далі плив на південний схід.

VI
ЦЕЙЛОНСЬКИЙ СЛОН І БЕНГАЛЬСЬКИЙ ТИГР

Томек із нетерпінням дивився на смугу суходолу, що виринала на обрії з неспокійних хвиль океану. Це був острів Цейлон[14] — країна перлів, білих сапфірів, гарних пальм і рідкісних рослин.

«Алігатор» повільно пройшов у широкі ворота порту, утворені двома хвилерізами, й опинився у великій, затишній пристані столиці Цейлону Коломбо.

— Я збираюся з паном Смугою на берег. Якщо бажаєш, можеш піти з нами, — сказав Томекові батько, коли з борту корабля спустили трап на причал. — Нам треба отримати дозвіл для довантаження на корабель тварин.

— Ти маєш на увазі слона й тигра? — запитав Томек.

— Так, саме звідси ми повинні перевезти їх до Австралії, — підтвердив Вільмовський.

— О, та це ж чудово! Мені ще не доводилося бачити ні живого слона, ні тигра. А цей слон приручений?

— Думаю, що він дресирований. Я візьму з собою фотоапарат. Адже ти повинен послати тітці й дядькові своє фото з далекої подорожі.

— Звичайно. Я дуже хотів би…

— Ти хотів би проїхатися на слоні?

— Так!

— Побачимо, — сказав Вільмовський. — Швидко приготуйся до сходження на берег.

Через кільканадцять хвилин Томек повернувся на палубу, де його вже чекав батько з великим футляром, у якому був фотоапарат. Вузеньким, хитким мостиком вони зійшли на пристань і незабаром опинилися на великій площі.

Томек поправив на голові корковий шолом, щоб захистити очі від яскравого сонця, й роззирнувся навколо. Поблизу стояло кілька двоколісних гарб, боки яких і горішня частина були обтягнені матами. У гарби були запряжені рогаті азійські зебу, які походили, очевидно, від степового тура[15]. Томек довідався від батька, що степову худобу, подібну до тура, можна зустріти також в Африці в багатьох негритянських племен. Деякі види зебу, які африканці називають вагума чи ватусі, відзначаються величезними рогами; інші породи зебу носять на плечах більш або менш великий горб, утворений жировими відкладеннями. Особливо розвинений цей горб в азійських зебу. Томек був дуже здивований, що в Індії зебу вважають священною твариною, тримають їх у храмах і за вбивство цієї тварини винуватця засуджують до смерті. Тут, на Цейлоні, зебу використовують як тяглову силу. Вони стояли під палючим промінням сонця з абсолютно байдужим виглядом. Трохи віддалік Томек помітив ряд рикш, двоколісних візків із сидіннями між високими колесами. Біля кожного візка стояв бронзовотілий сингалець[16].

Побачивши білих мандрівників, які виходили з порту, троє тубільців підбігли до них, тягнучи за