Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

боротьбу. Виступ у газеті чи по телебаченню таких авторитетних людей, як, наприклад, Ігор Юхановський, Левко Лук’янченко чи той-таки Іван Цюба, додасть упевненості й наснаги борцям за справедливість, спонукає інших до цієї боротьби.

— А як ми дізнаємося, що ця боротьба вже почалася?

— Побачите й відчуєте самі. У владі з’являтимуться люди, яких відразу буде видно, що вони відрізняються від тих, які тепер правлять країною. Ну, ось, мабуть, поки що і все. Іншим разом поговоримо докладніше. А будуть якісь пропозиції чи оригінальні думки — телефонуй. Зараз я піду перший, а ти трішки посидь. До побачення.

Глава четверта
«Шаляпін»
1

Коли Зорій пішов, Сашко Тесля ще довго сидів на лавочці. Після кожної зустрічі полковник завжди залишав після себе якісь неоднозначні відчуття. Енергетика Богдана Даниловича позитивно впливала на Сашка: він це відчував майже фізично. Але було щось у стосунках письменника і співробітника спецслужби таке, що пригнічувало морально, тиснучи на свідомість і совість Теслі так, що іноді він доходив до розпачу, майже до нервових потрясінь.

І ось зараз: кілька фраз про Івана Миколайовича Цюбу, що наче між іншим промовив Зорій, вибили Сашка з колії, повернули його до болючої майже асфіксії, до стану психічного розладу, до потреби чимось заглушити голос совісті, неприродним способом повернути собі рівновагу й душевний спокій.

Письменник згадав першу зустріч з Богданом Даниловичем. Це було, здається, сто років тому. Сашко йшов майже безлюдною київською вулицею Артема. З неї перейшов на Велику Житомирську, потім далі, постояв трішки на перехресті й повернув до площі Богдана Хмельницького. Чому не пішов ліворуч? Адже саме біля Андріївської церкви, біля тих самих славетних східців любив постояти. Просто так, не піднімаючись до самого храму, не обходячи його з боку парку, звідки (знизу) його майже не видно. Андріївську церкву гарно видно з лівого берега Дніпра. Видно з Подолу. А з наддніпрових схилів Правобережжя церква височіє перед тобою, як стіна, без якоїсь там особливої краси чи урочистої величі. Тому Сашко міг уявляти цю історичну споруду з усіх кінців і місць Києва. Йому навіть не треба бути поруч.

Але все ж безпосередньо біля східців Сашко Тесля почувався особливо. Колись мріяв хоч разок побувати в Києві. Зі школи, з підручників, з улюблених пісень про столицю рідної України виникла (та й хіба тільки у нього) така любов до Києва, що Сашко марив тими церквами, тими Золотими Воротами, Хрещатиком.

Хрещатик! Хіба ж думалося, що ходитиме головною вулицею столиці щодня, навіть іноді й не усвідомлюючи, що йде Хрещатиком? Думи такі частенько відвідували Сашка…

Та сьогодні він повернув не до східців Андріївської. Пішов до пам’ятника Богданові Хмельницькому. На Сашка впливали ті здоровенні гранітні камені, з яких було зроблено п’єдестал. Він замріяно дивився саме на ці брили. Чомусь пригадувалися піраміди єгипетських фараонів. Чи гідний бути похованим у піраміді Богдан Зиновійович?

Такі дурниці іноді лізли в голову Сашка, коли він ось так, як сьогодні, стояв біля дзвіниці Святої Софії й дивився на пам’ятник гетьману.

— Доброго вечора, Олександре! — чийсь голос, незнайомий, упевнений, але водночас ніби вибачаючись, тихо окликнув Сашка, який зовсім не чекав у таку пору зустріти тут когось знайомого.

Сашко повернув голову. Перед ним за кілька кроків стояв чоловік років до сорока, у темному костюмі, світлій сорочці з краваткою в якусь діагональну смугу.

— Здрастуйте, якщо ви звертаєтеся до мене. Бо ж поблизу нікого немає, а ви назвали моє ім’я. Хоча я вас, здається, не знаю.

— Вам зовсім не здається. Ви мене справді не знаєте, — чоловік підійшов ще ближче. — Колеги називають мене Богданом Даниловичем, мама просто звала Богданчиком, начальство, іноді знімаючи стружку, просто — товаришу Зорій. — Мужчина подав руку. — Богдан Данилович Зорій, підполковник Комітету державної безпеки України. Можу показати посвідчення, але, думаю, ви й так повірите.

Сашко здивовано дивився на незнайомця, але руку подав. Потиск підполковникової руки був міцним.

— Наскільки вистачає мого уявлення і знань про вашу професію, — не дуже сміливо, але все ж упевнено сказав Сашко,

— запитання будете задавати ви. Тому… Я слухаю вас.

Підполковник усміхнувся. Йому, либонь, зовсім не хотілося розмовляти офіційно, але пояснити дещо все-таки треба було. Пізній час (на годиннику маже 23-я) та й раптовість (чи ж раптовість?) зустрічі вимагали пояснень.

— Не дивуйтесь, Олександре. Наша зустріч насправді невипадкова. Я маю великий досвід спілкування з людьми. Різними людьми. Тому смію вас запевнити, що в мене відпрацьовано кілька варіантів, як почати бесіду, щоб співрозмовник спочатку принаймні не втік, а якщо пощастить, то й вислухав. Знаєте, який прийом найбільш вдалий і виправдовує себе майже на всі сто? Я кажу завжди те, що маю намір сказати, заради чого прийшов, ради чого шукав зустрічі, ради чого Складав усі свої плани.

— Ну, і ради чого ми оце тут стоїмо? — Сашко посміливішав, і в нього з’явилася якась упевненість, що цю ніч він ще проживе.

— Я хочу спитати вашої поради.

— Поради? Моєї?

— Так. У деяких питаннях я не такий дока, щоб добре розуміти суть. А розуміти, ой, як треба! Причому розуміти глибоко. Щоб прийняти правильне рішення…

— ?

— Я розумію ваше здивування. Але прошу вислухати мене. Хоч і пізній час, але саме зараз нам ніхто не заважатиме. Та й вечір сприяє душевній розмові…