Ірина Михайлівна Лікович - Татцельвурм. Тірольська історія

животом, боязко озираючись на мене в надiї (чи в повнiй безнадiї), що я не побачу його втечi, повiльно йшов до iншого входу стайнi. Я захотiла подивитися, що з цього вийде, тому не ловила його. А вiн стояв бiля зачинених дверей хлiва, повiльно ворушачи щелепою, нiби артикулював щось. Час вiд часу глипав на мене, а потiм знову i знову впирався обличчям у дверi, намагаючись, мабуть, вiдчинити їх. Позаду залишалися його слiди на снiгу — двi розплюснутi долонi, вiдбитки колiн та пальцiв на ногах, а мiж ними неглибокi вм'ятини.

Я пiдiйшла. Хлопчик сахнувся убiк. Його босi, скоцюрбленi лапи тонули в сипучому, мов пiсок на Ланжеронському пляжi, снiгу. Тiєї митi я розумiла i не розумiла його тваринної сутi. Адже впiйманий звiр, не забуваючи свого корiння, завжди прагне повернутися до своїх. Воно, корiння, проростає у ньому аж до кiнчикiв шерстi. А от ця маленька iстота виявилась позбавленою відчуття приналежностi. Не вiдчувала єством свого походження. Її тягнуло до стайнi. Її домiвка була там.

Я вiдхилила для нього важкi дверi стайнi й вiн вiдразу прошмигнув до нагрiтого теплими подихами примiщення. Найжахливiшим було усвiдомлення, що цю тваринку вилiпило життя (не без допомоги Марчелло) всього за кiлька рокiв, викорчувавши iз тiла, призначеного виносити у собi особистiсть, навiть натяк на щось людське. Лише за кiлька рокiв. Що ж тодi говорити про столiття?

Хоча, можливо, старий був правий? Можливо, так легше: нiчого не прагнути i не вiдчувати себе нещасливим?

А снiг все валив i валив, нiби хотiв закидати нашу таємницю своїм бiлим, крижаним пухом. Вiвцi прийняли Флооро так, мовби нiчого й не трапилося. Нiби вiн зовсiм нiкуди не зникав. Воно й не дивно, адже вiдчуттям часу їх не надiлила природа, не вклала до їхнiх тiл як шаблон для самозахисту, для продовження роду. Флооро вiдразу пiдбiг до старої, зарослої довгою шерстю вiвцi й почав тикатись обличчям у її тепле вим'я, сподiваючись отримати бодай трошки звичної для нього їжi. Я ж зрозумiла, що мiй маленький Флооро, хоч i був чотирилiтнiм, та ще не перетворився на дорослу тварину, i вiвцi мали його за маля. Вiн смоктав вим'я, тупцяючи заднiми ногами й задоволено пiдмахуючи всiм тiлом, так, аби не випустити з рота брудний сосок. I здавалося, вже зовсiм забув про мене, ту, котра хотiла подарувати йому свою любов.

Увечерi я знову занесла його до нашої кiмнати. I хоча вже давно звикла до смороду, вирiшила покупати хлоп'я. А вiн так злякався води, що вiдбивався i кричав щось на своїй овечiй мовi, коли я, мiцно тримаючи за ноги, опускала маленьке тiльце у дерев'янi ночви.

Чорними патьоками його життя стiкала вода iз враз закам'янiлого вiд переляку тiла. А мовчазний через фiзичний бiль Марчелло iз величчю творця спостерiгав за нами зi свого мiзерного трону.

Вода, яка першою знала таємницю людського iснування, змивала з дитини залишки послiду, до яких приклеїлося сiно, оголюючи його i без того голу шкiру, аби я зрозумiла, що хлопчик зовсiм не такий чорний, як здавалось. А є вiн сином-мулатом Марiї, доньки Герлiнде та Марчелло.

Найцiкавiше трапилось наступного дня, коли Флооро, приголомшений вимушеною купеллю, все ще нажахано дивлячись у бiк щербатої ванночки, шукав бодай щiлину для втечi до своїх кучерявих друзiв.

— Пусти його, — ледь вимовив Марчелло, i його зiв'ялi пальцi звисаючої з лiжка руки кволо склалися в пучечок, а потiм знову безсило розслабились.

Я б i не подумала слухатись його, але той порух пальцiв, що нiби бралися за ручку, маючи на метi записати щось нове до щоденника спостережень, насторожив мене.

Я пiшла, привiдкрила дверi кiмнати та стайнi, й вiдiйшовши убiк, завмерла там каменем. Уже давно помiтила, що хлопчик, мов маленька кiлькамiсячна дитинка, реагує здебiльшого на рухи, а не на мою присутнiсть чи вiдсутнiсть. Якщо нахиляюся до нього, вiн це розумiє, якщо ж нерухомо завмираю, вiн, не зауважуючи руху навколо, не помiчає мене, тому почувається вiльнiше. Бо я стаю для нього однiєю iз безсенсових декорацiй цiєї бiдно оздобленої кiмнати.

Вiн одразу шмигнув до брудного вименi названої матерi, нiби намагався продемонструвати їй свою вiдданiсть. Привернути увагу, вiдстояти себе в очах iнших тварин. Але вiвцi не прийняли його! Вони збились докупи, як це робили, коли не бачили сiна у моїх руках, вважаючи мене iстотою з iншого свiту, котра пов'язана з ними єдиним — висохлою травою.

Флооро кинувся до вiвцi-матерi, тепер уже мачухи, бо вона занепокоєно вiдступала глибше до отари, нервово гупаючи передньою лапою. Мiй хлопчик так нiчого i не збагнув, вiн не знав, що у всiх спiльнотах когось залишають осторонь.

Я дивилась на дитину i мiркувала про те, що вона залишилася за бортом вiдразу двох кораблiв: i людей, i тварин. Але вiн не мав думок, а значить, i комплексiв з цього приводу.

…

Тепер я мала привiд радiти, бо житиму тут завжди, у будинку з двома людськими привидами, i третiм — фантомом смертi. Носитиму до холодної хати, закиданої до вiкон снiгом, крижану воду, що примудрилася знайти собi вихiд у скелi, протоптуватиму стежку до обiйстя та вчитимусь жити у несвiдомого хлопчика, котрий не боїться бути загубленим у той час, коли у всiх нас запрограмований страх перед небуттям. Вчитимусь безболiсно розумiти, що пiщинка на березi океану безмежностi має єдине призначення — заповнювати свою нiшу доти, доки прилив не звiльнить мiсце для iншої краплини. Цiнуватиму прожитий без приливiв та вiдливiв день. Любитиму Флооро. Шукатиму перо, котрим Марчелло хотiв писати, коли ворушив пучками кiстлявих, напiвмертвих пальцiв. Шукатиму зошит його спостережень, аби вiднайти себе у свiтi, в якому маленьке тiльце Флооро без людської душi (чи не такими були мої первiснi предки?), жило у країнi на iм'я «нiяк» i не могло увiмкнути свою уяву для того, аби розповiсти менi про своє минуле. Уява допомогла б йому стати людиною. Але хлопчиковi бракувало слiв, в'язких та солодких, гiрких та колючих, прозорих звукових вiбрацiй, без котрих людина — не людина. Її нема. А є тiльки iстота. Вона живе у тiлi, що йому належать руки, якi нiщо i нiколи