Нагин Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

собі пам’ятником султанської влади: плинуть роки, падають, змінюються устрої, а він зберігає свою самобутність.

— Краще б наша селючка повернулася зі своїми родичами назад в село, — мовив я лукаво.

Він посміхнувся:

— Найкраще було б, якби вона взагалі звідти не з’являлась.

— Певно, існує чимало причин, чому вона не повертається, навіть якщо дуже цього хоче!

— Ти кажеш про цього хлопчину, Бухейрі?

— Не тільки, але й про нього теж!

— Цілком можливо, — засміявся Талаба-бек. — Звичайно, може, він взагалі тут сторонній і вона втекла з села через когось іншого… однак…

Я ще більш упевнився в своїх підозрах, коли за кілька днів почув про відмову Зухри одружитися з Махмудом Абдельаббасом, продавцем. Перед тим як піти до нашої господині женихатися, Махмуд радився зі мною, бо вже давно мене знав як свого стабільного клієнта. Наступного дня, коли Махмуд уже отримав одкоша, я прийшов до кіоскера, впевнений у неминучості словесної дуелі з цього приводу, до якої був готовий.

Кіоскер був злий. Ми розуміюче обмінялися поглядами.

Я був саме співчуття:

— Отакі вони, дівки, всі.

— Нехай пошукає іншого дурня.

— Аллах подарує тобі ще достойнішу, і, якщо бажаєш знати правду, то я признаюся тобі, що пансіонат — найкраще місце для пошуків наречених.

— Я вважав, що вона порядна дівчина…

— Я тобі не казав, що вона непорядна, але…

— Що «але»?

— Та зараз тобі це ні до чого.

— Ні ж бо, коли вже почав, то кінчай, аби душа була спокійна.

— Чи твоя душа буде спокійна, коли я скажу, що Зухра любить Сархана аль-Бухейрі?

— Здуріла!! Хіба пан Сархан візьме її до себе?

— Я ж кажу про кохання, а не про шлюб! — відповів я, прощаючись.

Я не зносив Сархана з самого початку. Правда, моє ставлення до нього трохи покращало, коли він відкрився мені, однак це тривало недовго. Й причиною цього була не Зухра. Може — нікому не потрібна його відвертість, а можливо — постійне вихваляння революції — при першій же нагоді. Я змушений був або мовчати, або погоджуватися з ним. Одного разу моє терпіння луснуло, і я йому заперечив:

— Ми раді революції, ми вітаємо її, але й до неї не було пустки.

— Була пустка, — рішуче відповів Сархан.

— До революції було й узбережжя, і Александрійський університет.

— Але ні узбережжя, ні Александрійський університет не належали народові! — рішуче відказав він. Потім спитав підступно: — А скажи-но, чому ти один володієш сотнею феданів землі, а вся моя родина — лише десятьма?

— А чому твої мають десять, тоді як мільйони селян не мають жодного? — розізлився я.

Невдовзі почув приємну новину про бійку між Махмудом Абдельаббасом і Сарханом аль-Бухейрі. Я не став розпитувати його про це, і він мовчав. Якось, коли ми зустрілися з ним у вітальні, я розповів про свої плани. Він вислухав з великою увагою і раптом заявив:

— Не вигадуй дурниць про кав’ярню чи щось подібне, ти людина з народу і повинен вибрати собі відповідний шлях…

— Який, наприклад?

— Будь ласка — розведення худоби. Це прибуткова справа…

Він трохи подумав і докинув:

— Можна отримати дозвіл на орендування землі. Тут я міг би посприяти тобі допомогти своїм досвідом, діловими зв’язками, а може, навіть увійти до тебе в частку, якщо трапиться нагода.

***

Мені набридла та Александрія, котру я бачив лише з вікна автомобіля. Я носився з нею, мов вітер. День уперто щоразу переходив у ніч, але нічого, геть нічогісінько не траплялося. Хіба що погода без упину блазнювала і неможливо було вгадати, що вона втне наступної години. Та ще жінки змінювали фасони та кольори суконь. А більш нічого.

Я згадав про казино «Жанфуаз». Воно було на узбережжі й щодень боролося з морем і негодою. Ввійти до нього можна було лише з боку вузького завулку. Казино мало естраду, а посередині залу — майданчик для танців. Сам зал нагадував примарне лігво: стеля і стіни ледь червонястого кольору, ліхтарі — яскраво-червоні. Щоправда, при спогляданні тутешніх завсідників, особливо жінок, виникав сумнів — чи не бордель це часом.

У казино я побачив дівчину Сархана аль-Бухейрі, яка вигиналася в фривольному народному танці. Я запросив її до свого столика. Спочатку вона мене не впізнала, а згадавши, почала вибачатися за свою поведінку того злощасного дня. Ми потроху розговорилися, і вона призналась мені, що вже давно чекала мого приходу. Я послався на брак вільного часу. Дівчина сказала, ніби звати її Сафія Баракат, але, я думаю, лиш Аллах знає її справжнє ім’я. Вона значно гарніша за вчительку, однак її псує повнота і професійний вираз обличчя.

Я добряче хильнув, напився по вуха. Потім запросив Сафію в машину і повіз до її дому — на вулицю Лідо. Я вже зібрався був зайти до неї, однак передумав, пробачився і поїхав до пансіонату — п’яний і злий.

Вже біля своєї кімнати я побачив Зухру, що допіру вийшла з ванної в одному спідньому. Я розчепірив руки і загородив дорогу. Вона спинилася, вороже споглядаючи мене. Я ступив до неї. Вона рішуче мовила:

— Відійди!

Я мовчки тицьнув пальцем на двері своєї кімнати.

— Відійди! Геть з дороги!

Шаленіючи від бажання, несповна розуму від вина, я кинувся на неї. Вона сильно вдарила мене в груди. Цього я ніяк не сподівався, розлючений, кинувся на неї з кулаками, вирішивши помститися за все. Раптом мені на плече лягла чиясь рука.

— Хусні… ти що… з глузду з’їхав? — прожебонів Сархан.

Я зробив спробу відштовхнути його, однак марно — його рука ще міцніше вп’ялася в моє плече.

— Піди до ванної й строми в рот пальця…

Я випручався й щосили затопив