Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Навіщо? – запитав Засмужний.

– Я хочу знати, хто ти? Чим ти дихаєш?

– Я вас не розумію, отче, – признався Теодор.

– Зараз поясню. Ти служив у війську, у драгунах, нагороджений цісарем. Зрештою, як і я. Скажи, як тобі служилося?

– Нормально…

– Почекай, – зупинив його отець. – Як тобі служилося як русинові? Це дуже тобі допомагало?

Теодор знизав плечима, не так від незнання того, що відповісти, як від того, що він не був готовий саме до цієї розмови.

– А чому?

– Не знаю.

– А задумувався над цим? А треба було.

– Я вас не розумію, отче.

Тим часом їмость Юліана з дочками принесли скоромну їжу. Отець Саламон жестом запросив Теодора пообідати з ним. За обідом розмова продовжилася.

– Можливо, Теодоре, тобі не доводилося зустрічатися з ситуацією, коли тебе обмежували лише через те, що ти русин, коли замість тебе виділяли поляка чи румуна. Я вже не кажу про австрійця чи угорця.

– Доводилось, – признався Засмужний.

– От бачиш! І що робити?

Теодор не знав, що робити.

– Ми, русини, потрапили у жорна. З одного боку, австрійці, що тримають все в цісарстві, з іншого, поляки, які хочуть урвати побільше. А хто захистить нас?

– Може, ми самі? – обережно запитав Теодор.

– Ми не настільки сильні, щоб захиститися самим.

– Але ж і Відень нам не допоможе.

– І це вірно. І у чому наш порятунок?

– Не знаю, отче.

– А я скажу тобі. Є у світі сила, що може нас захистити. І ця сила – російський цар.

Ця заява стала для Теодора несподіванкою.

– Але, отче, ми різні. У нас же і мова різна. І віра.

– Мова, кажеш?

Отець Саламон відставив тарілку, поклав перед собою книгу, відкрив її на потрібній сторінці.

– А ну почитай.

Він передав книгу через стіл. Це був Служебник.

– Що читати? – здивувався Теодор.

– Ось.

Теодор Засмужний ще раз подивився на священика і чітко без заминки прочитав:

– «Благословенно царство Отца и Сына и святаго Духа ныне и присно и во веки веков».

Він підняв здивовані очі і запитав:

– Отче, навіщо це? Ви сумніваєтесь у моїх здібностях?

– Боже збав! Я не сумніваюся у тому, що ти вмієш читати церковнослов’янською. Переверни сторінку. А тепер прочитай ось звідси.

– «О благочестивейшемъ, самодержавниейшемъ, великом государе нашем императоре Ніколае Александровиче всея России: о супруге его, благочестивейшей государыне императрице Александре Феодоровне…»

Здивований Теодор підвів голову.

– Це…

– Це Служебник, випущений у Києві для руської церкви. От тобі й інша мова, інша віра. От тобі й інший народ!

Теодор був збентежений.

– Але, отче, це нічого не доводить, – почав він.

– Не доводить? – перебив його Саламон. – Для тебе не є доказом мова, якою написані святі книги? Цією мовою користувалися і наші предки, і руські сотні років тому.

– Але ж ми заледве розуміємо один одного, – спробував відстояти свою думку Засмужний. – Під час служби в армії до нас приїжджали драгуни з царської Росії. Ми не порозумілися.

– Тому що ми, русини, після монголів відділилися від єдиного стовбура руського народу. Згадай історію. Кого тільки не було на нашій землі! Литвини, ляхи, румуни, австрійці. І кожен засмічував нашу мову. А святі книги залишилися такі самі. Вони незнищенні, як і мова, якою вони написані. Крім того, – продовжував священик, – мені чомусь здається, що ти згодишся зі мною, що слова «Отче наш, що єси на небесах» більш зрозумілі русинам, аніж «Pater noster, qui es in coelis…».

Отець Саламон підвівся, підійшов до шафи, заставленої книжками, узяв одну, найменшу, і повернувся до столу.

– Цю книгу я даю тобі, – сказав він.

– Що це? – запитав Теодор.

– Календар за 1905 рік. Його випустило товариство імені Качковського. Знаєш про це?

Теодор кивнув головою. Товариство Михайла Качковського було москвофільським, повсюдно пропагувало красиве життя в Росії і між ним та «Просвітою» завжди існували суперечності, які час від часу навіть переростали у сутички.

– Візьми її, – продовжував Лев Саламон. – Почитай, поміркуй. Не спіши з висновками. Але хоч як би ти вирішив, я наполегливо запрошую тебе прийти наступної неділі до школи.

– Навіщо?

– До нас прибуде адвокат доктор Михаїл Король з Жовкви.

– Він…

– Так, він, як і я, належить до руської народної партії. Я гадаю, тобі буде корисно його послухати. Прийдеш?

Теодор знизав плечима.

– От і добре, – прийняв цей жест за згоду священик. – І, якщо можеш, приведи з собою декількох серйозних хлопів.

– Спробую, – непевно сказав Теодор.

– Ти не думай, ми не виступаємо проти його цісарської величності. Зрештою, відповіді на усі запитання ти знайдеш у цій книзі.

Теодор Засмужний вийшов за ворота плебанії, зупинився. Вийняв з кишені люльку, посипав тютюну, неспішно запалив. Цю звичку він приніс з армії і не збирався від неї відмовлятися. Правда, на відміну від деяких інших односельців віддавав перевагу не сигаретам, а «файці».

Він крокував дорогою додому і роздумував над словами отця. Сьогоднішня розмова вибила його із звичної колії. До цього моменту Теодор не збирався нічого міняти у своєму звичному житті. Дім, робота на власному полі, кожної неділі у церкві – таке життя готувала йому доля, так жили його предки, так жили односельці. Звичайно, неспокійна душа Теодора шукала чогось незвичного, драгуни були саме тим, що відповідало його прагненням. І все ж розмова з отцем стала для Засмужного несподіванкою.

У селі не було таємницею, що саме через переконання він змушений був залишити цю парафію і податися в іншу. Яре українство Іоанна Гавришкевича не могло ужитися з москвофільством Лева Саламона. Коли ж у Кам’янці Лісній звільнилося місце, впливові друзі опального священика змогли його повернути сюди.

Теодор не переживав би так, якби не останні слова отця. Привести з собою інших. Засмужний ніколи не робив так, щоб свої проблеми вирішувати за чийсь рахунок. От і зараз вирішив не спішити виконувати прохання Саламона. Він, звичайно, прийде на зустріч з високим гостем, але прийде сам. А там подивиться. Не сподобається – більше його там не побачать, а сподобається – нічого у цьому поганого немає. Та й, зрештою, цісарський двір досить-таки лояльно ставиться і до москвофілів зокрема, і до Росії в цілому. Що неприємного можна чекати з цієї сторони?

Вдома на запитання чому він затримався, Теодор чесно розповів про свою розмову з отцем Саламоном і про запрошення того прибути наступної неділі до школи. При цьому поклав на стіл подарований священиком календар. Мати, як завжди, схвально похитала головою, мовляв, отця треба слухати, поганого він не скаже, а Іван не сказав нічого, лише узяв у руки принесену книгу