Геза Гардоні - Зірки Егера

— Це ти забрав нашу корову, розорив дім!

І довкола турка вже замиготіли розлючені обличчя і стиснуті кулаки.

— Приску йому під ноги! — закричали в один голос.— Живим спалимо проклятого!

Жінки кинулися ламати сухе гілля і розводити вогнище під деревом.

— Людонькиі — не витримав священик.— Поки ви тут домовлятиметесь, в який спосіб його повісити, може підоспіти бродячий загін турків, і ми всі знову опинимось в неволі.

Люди зупинились.

Священик сперся на турецького списа з кістяним руків'ям, вів далі:

— Ви знаєте, як він катував мене. То в кого з вас більше право поквитатися з цим поганцем?

Ніхто не відповів. Майже всі вони бачили, як попа прив'язали до лавки й обливали окропом, випитуючи, де він заховав церковні скарби.

— Їдьте собі, люди добрі, з витязями,— не вмовкав священик.— Поки можна буде, лишайтесь під їхнім захистом, а потім розійдіться в різні боки. Хай вас бог благословить й допоможе добратися всім додому! — І він простягнув руку для благословення.

Люди кинули розпалювати вогнище, посідали один за одним на вози, що дісталися їм разом із запряженими кіньми з награбованого турками майна.

— Ну, з богом!

Циган теж вискочив на свого воза, озирнувся на циганку і сказав:

— За мною, Бешке!

Гашпар прив'язав свого воза до підводи Маргіт. Вони сіли поруч.

— А ви його добре помучте! — гукнув Гашпар священикові.

— Не шкодуйте вогню! — підхопила якась із жінок.

І валка возів рушила.

Священик лишився з турком сам.

Герге здавалось, ніби йому сниться сон. Він їхав поруч з Добо на своєму жвавому турецькому конику і роздумував над тим, як це трапилося, що він раптом зажив, собі такої слави.

Хлопчик поглядав то на коня, то на гарну шабельку. Він гладив коня по спині, шабельку то витягав з піхов, то знову засовував її назад. Якщо вони раптом натраплять на турків і Добо накаже йому: «Рубай, Герге!» — він сміливо кинеться у бій, хай там буде й ціла рать.

Вже починало сутеніти. Небо затяглося хмарками, і коли сонце позолотило їх, здавалося, ніби весь небозвід викарбуваний із золотої луски.

Коли вони спускалися в неглибоку долину, кінь Добо раптом різко зупинився. Підвів голову, зафоркав і став неспокійно бити копитами землю.

Добо оглянувся, похитав головою:

— Турка чує. Зупинимося.

Перш ніж рушити далі, він послав вперед двох солдатів. Стали чекати їхнього повернення. Через кілька хвилин обидва прискакали назад.

— У долині битим шляхом іде турецький загін,— доповів один з розвідників.

— Йдуть похідним строєм,— додав другий.

— А далеко вони? — запитав Добо.

— Далеко. Доберуться сюди не раніше, ніж через дві години.

— Скільки їх?

— За дві сотні.

— Битим шляхом ідуть?

— Еге ж.

— Теж з невільниками?

— З невільниками і багато возів.

— Мабуть, тиловий загін Касона. Дарма, будемо нападати.

Битий шлях, звиваючись, піднімався широким полотном на Мечек. Добо вибрав для свого загону таке місце, де виступ скелі заховав поворот дороги. Тут можна було несподівано напасти на турків.

— А не мало нас? — запитав білявий боєць з обличчям у ластовинні. Одразу було видно, що він ще не нюхав пороху.

— Не мало, Дюрко,— усміхнувшись, відповів Добо.— Коли ми вдаримо, ніколи їм буде лічити, скільки нас. До того ж і стемніє. Якщо ми й не порубаємо їх усіх, то порозганяємо. А в селах з ними легко впораються поодинці.

Оддалік з-за повороту виглянула довга валка визволених Добо бранців.

Добо послав їм назустріч солдата; велів передати, щоб негайно повернули назад до Печа; звідти вже тримати на схід чи на захід, але ні в якому разі не на північ і не на південь.

Вони бачили, як солдат під'їхав до них, як зупинилася валка і як один за одним усі вози повернули назад.

Добо глянув на Гергея.