Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

стала щось розповідати йому, розмахуючи руками. Видно, їй дуже треба було перед кимось виговоритися. Її голос ледь долинав до мене. З уривків фраз я зрозуміла, що хтось її дуже образив, а хтось нібито хоче пограбувати її квартиру, забрати всі речі, і от через це вона змушена носити все найдорожче із собою.

Жінка говорила й заглядала чоловікові в очі по-дитячому жалібно й довірливо. “Нарешті знайшлася добра, співчутлива людина, яка не змогла пройти повз. Певно, цей чоловік і сам немало пережив”, – подумала я.

Раптом чоловічок простягнув руку, буквально вирвав у жінки скриньку, яку вона притискала до грудей, встав і хутко пішов, майже побіг алеєю. Жінка закричала. Вона поривалася кинутися за крадієм, але боялася залишити речі, хапала клунки, що постійно падали й не давали їй змоги побігти. Зрештою забилася в конвульсіях. Я, не задумуючись, кинулася за чоловічком. Але наздогнати його не змогла. Уже коли йшла іншою алеєю, почула завивання швидкої. Хтось викликав її для жінки. Тепер вона повернулася у своє дитинство. Тільки чи любитимуть її там?

Господи, що ж таке любов? Як її розпізнати? Як її не обминути? Як привернути й не втратити? Прости, що я знову чіпляюся до Тебе з цими запитаннями, Господи! Але кого ж мені ще запитати, крім Тебе?!»

«Навідалася до мами. Там усе добре. Мама вже доцент. Вони з Лєриком готуються до захисту його дисертації – у них клопотів по вуха. Вікуся – найталановитіша дівчинка у своєму дитсадку. Вона дуже подібна на маму, чудово читає віршики й уже сама складає казочки».

«У парку вже довго не погуляєш: холодно. Сидіти самій у бабуниній квартирі нестерпно. Я боюся залишатися сама. Боюся – і все! Цей дикий страх доводить мене до відчаю… Якась клаустрофобія чи параноя… Ще, чого доброго, звихнуся й стану такою, як та жінка в парку. Приймаю рішення зустрітися з татом. Чому я не зробила цього раніше? Адже зовсім не знаю його. Завтра ж куплю квиток на маршрутку – і вперед».

«Спілку художників розшукати дуже просто. Перший же перехожий показав мені рукою на акуратну вулицю, що веде від центральної площі до старої частини міста. Інтелігентний дядечко з чорною борідкою скупо всміхнувся: “Знаю такого… Ось адреса. Це недалеко. Сірий двоповерховий будинок. Там у нас іще дві майстерні в цоколі”.

Напівпідвальна кімнатка. Вузенький диванчик із витертою до пружин оббивкою. Два такі ж вилинялі стільці. За ними прихилені до стіни кілька полотен у прямокутних рамах. Стіл. На ньому порожня пляшка, полумисок із недоїденим оселедцем і двома квашеними огірками. Під вікном, що проціджує світло аж з-під стелі, мольберт. Біля нього чоловік спиною до вікна, обличчям до мольберта. Худий, із сіруватими запалими щоками. Густа чуприна їжачком – русяве впереміш із сивим. Довга синювато-сіра сорочка навипуск. Чоловік дивиться то на мене, то на мольберт.

– Ви до мене?

– Тату, – кажу – це я, Ліна.

Він часто-часто кліпає очима. Нерішуче переступає з ноги на ногу.

– А мама знає, що ти тут?

– Я вже доросла! Хіба ти не помітив?

Мені хочеться кричати. До нього донька приїхала, а він…

Хтось швидко цокає підборами біля незачинених дверей. Пані в розкішному чорному шкіряному плащі з фарбованим під фіолет коміром-песцем та у фіолетовому капелюшку.

– Ось, як і домовлялися. – Вона простягає татові сріблясту поліетиленову торбину. Звідти випирають пляшка і якісь баночки, пакетики. – То де моя картина?

Тато мовчить. Жінка хапає рами біля дивана, розвертає їх малюнками до себе. З полотен відти дивляться янголи. Дивні янголи з головами птаха, лані, оленя, вівчарки… Жінка спалахує.

– Я просила натюрморт. Пам’ятаєш? Із соняхом і калиною. Щоб точно такий, як у Микитюків. А ти, мабуть, знову своє малював, а про моє замовлення забув.

Тато знімає підрамник із мольберта. Повертає роботу до жінки. На пелюстках соняха блищить волога жовтогаряча фарба.

– Ще два штришки, Вірочко! Лише два штришки. Зайди за півгодинки.

– Е ні! – заперечує жінка. – За півгодинки я можу нічого не застати. Ти ж не вмієш відмовляти. Хтось зайде, побачить, попросить – і ти віддаси. Краще вже я тут посиджу. Так надійніше буде.

Вона відстібає свого фіолетового песця, кладе його на диван, скидає плащ, усідається на старенькому стільці з непевно підігнутою ніжкою, повертається до мене.

– Ти також щось замовляєш? Правильно робиш. Дуже правильно. Він же ціни не знає своїм роботам. А знайомим так вважай задурно віддає. Отих його янголів знаючі люди за кордон продають. Не розумію, що в тих янголах є, але кажуть, там за них скажені гроші заробляють. Звісно ж, ті, хто продає. А він… Бачиш, як живе. Йому ж аби малювати – і більше нічого не треба. Нічогісінько! Малює – і щасливий. Блаженний… Я вже дев’ятого натюрморта в нього беру. Він не може мені відмовити, бо ми з його жінкою разом вчилися на філології.

– Він одружений? – пошепки запитую я.

– Хто? Роман? Ні! Але був. Тоді його картини в столичних журналах друкували, усі газети про нього писали. Ах, який талант! Ах, яка особлива манера живопису! Наша надія, наша майбутня слава! Спочатку він малював пейзажі та натюрморти: озера, ліси, усякі там глечики, горщики, риби, груші, яблука, квіти, соняхи. Зараз він їх уже не любить малювати, каже, що це в минулому. Але як дуже попросити… А я вмію просити… Та й я ж не хто-небудь. Потім почали писати, що він наслідує школу французького імпресіонізму, але якось там особливо, по-своєму, по-українськи. Тополі в тумані, калина ніби за серпанком схована… Але й на цьому довго не затримався – хутко