Богдан Ославський - Льонтом. Дороги і люди

Раніше я не знав, що зовсім близько від України є республіка, де переважаюча релігія -буддизм. Це й цілком нелогічно, тим більше, її громадяни, правдиві монголоїди, живуть від нашого кордону не далі, аніж відстань зі Львова до Києва; поміж Ставропольським краєм, Астраханською і Ростовською областями, загалом на заході Російської Федерації. Ще одна до-монтована до ровера запчастина.

Там нам востаннє траплялися верблюди. Там сухо, спекотно, і пожовклий, схожий до казахського степ ріденько поцяткований селами з красивими назвами. Хулкута, Яшкуль, Улан-Ерге, Лола, Бага-Бугул, Троцкоє, Целінний, Обільноє, Заливной. На щастя, все ж таки більшість населених пунктів тут мають назви подібні до тих, що на початку переліку. То вже далі, за кордоном Калмикії, в напрямках, звідки приїхали і кудою верталися, почався комуністичний розгул. У дорозі я розглядав мапи цих місць задля розваги й покращення настрою. Біля Астрахані — Трудфронт, Оранжерєї, Сєлітрєноє. Вище по Волзі — Удачноє. Південніше від Калмикії невеликі містечка — Ізо-більний, Дівноє, Свєтлоград, Благодарний, поміж ними села — Бєзопасноє, Октябрскоє, Сольоноє, Овощі, Раґулі. У Ростовській області — Рємонт-ноє, Заветноє, Сіротскій, Сємічний, Прісальний,

Пролєтарск, Сальск, Целіна, Зєрноград. У Краснодарському краї, яким колись їхали на Кавказ, вже недалеко від гір, не боячись нетутешності, як хлопці в чужому клюбі, тісняться станиці Совєт-ская, Бєсскорбная, Упорная, Спокойная, Удобная і навіть Ахмєтовская. За рік до цього ми з Ланкою їхали тією ж дорогою в бік Кавказу і водій, дагестанець Ґаджи, раптом: «До весёлой жизни совсем немного!» Мене це аж насторожило, але за хвилину-другу бачу: «Весёлая Жизнь — 3 км». Там зупинилися біля придорожнього кафе і Ґа-джи пригостив нас чаєм.

Назви закріплені міцно, як і вся великоросійська ідея. Пригадую дорогу через Казахстан із далекобійником Владіміром. Траса Тараз-Шім-кєнт. Села одне за одним: ... — Баба, ... — Баба. «А що значить, — питаю, — те Баба?» — «Баба?! Баба есть Баба! Вот раньше Високое было, а сейчас тут Шакпак-Баба! Совсем оборзели!»

Росія розчинена в цім «комунізмі». Калмикія — поглинута ним і нею. Як заповідник часів «когда была уверенность в завтрашнем дне» Еліста може числитися в одному списку з Волгоградом, чи то пак Сталінградом. Здається, вона завмерла в очікуванні комунізму. Совєтська архітектура, порожній скляний стенд із гордим написом «Республика строится!» На центральній площі (імені відомо кого) — Лєнін, що дивиться на пагоду, а за двісті метрів — ресторан «Ностальгія», де на вивісці букви «с» і «т» зображені серпом і молотом. Заходимо досередини: бюст вождя, червона зала й тому подібний Голлівуд: шикарний, дорогий ресторанисько зі старою дешевою плиткою, ніби в бані або на станції метро «Нивки». Питаємо в офіціантки, чи нема поблизу їдальні, може, недорогого кафе. Спочатку не розуміє, чого ще нам, туристам, треба, але вже за кілка секунд розгублене обличчя вибухає прозрінням: «А, чебуречная!?»

Приїхав до Києва, а тут уже по всьому місту варєнічниє «Катюша». Що за...?! І ми туди ж? Спекулюють на безглуздій ностальгії й породжених нею міфах. «Была уверенность...» Та яка там впевненість могла бути, як прийшов час — «развалілі». На щастя, це було неминучим. Впевненість існувала хіба в межах системи, яка й вселяла віру, ніби та впевненість є, а на завтра — взяла і вмерла разом із міфом про власне безсмертя. Як «Титанік».

Чую то «развалілі» і від близьких людей. Мовляв, робота, ціни, путівка на море. А як же, питається, те, що нас тупо нагнули? Як бути з тими, котрі мали гідність, за що як не вмерли, то мучились? «Бо ти наймудрішим хоч бути! Ґудза собі шукаєш. Хто робив, хотів, то нормально було. Всьо було! А хто докопичував, ну, то певно що...» Якось Василь Карп’юк сказав на це, що добре було траві, але погано деревам. І така метафора мене влаштувала. Стало усе зрозумілим; хоча й прикро.

В Києві культивація ностальгії підсилилися за яких двадцять років після розвалу, тобто утворення, тобто здобуття незалежності. Неможливо було би множити сов’єт стайл, плекати його і спекулювати на нібито райській дійсності, поки вона не забулася. В якомусь дев’яносто третьому, поки ще свіжа пам’ять про дефіцити й занепад, поки вона добре клеїться із дійсністю, де безгрошів’я, кравчучки та щоднини вимикають електрику — нікому би та «Катюша» до голови не прийшла.

Зрештою, була впевненість у завтрашнім дні — дно прийшло. Коли вже минула двадцятка і принесла свої приколи (проколи й проблеми), з відстані часу що дев’яностий, а що вісімдесятий — невелика різниця. Біди мають властивість забуватися. Трохи попустило, то можна помріяти, а значить, і ностальгувати. Це, по суті, одне й те саме, тільки в іншому напрямку. Але чому так тяжко побачити зміст перехідної точки 91-го року? Кажуть, «развалілі», нібито й справді щось добре, дієве зламали. Чому ті, хто так думають, не беруть до уваги, що ровер, бідово склепаний, іржавий, прогнилий — сам розламався, вмер і нема чого його підрихтову-вати? Інакше, повторюся, не могло бути. Впало сухе дерево і ніхто його не рубав зеленим. Прогнила стара миска, розсипалась поточена шашелем халабуда, згоріло поношене шмаття, заглух «Москвич-412», якщо хочете.

На сході Узбекистану, неподалік Даштаба-да, нас запросили у гості добрий чоловік Ар-тик із дружиною Сарою. Мила сільська сім’я, діти, дід — старійшина роду. Господарі виявили щиру гостинність, ми в них повечеряли й заночували. Багато спілкувалися. Артик водив мене селом і розказував, як тут люди живуть. Показував їхній побут, господарство, худобу. Здавався мені щасливою людиною, хоча й дивно меланхолійною в своєму щасті. Серед іншого стоїть на його подвір’ї старий понищений білоруський трактор, що виглядає на груду металолому. «Бачиш, колись давно такий би на брухт пішов, а мій ще працює. Мусить».

За сніданком до столу підсідає дід у національному узбецькому строї. Високі шкіряні чоботи, заправлені в них штани, сорочка, довгий халат і на голові чотирикутна гостроверха тюбетейка. Колориту додає традиційна узбецька борідка. Як найстарша людина в домі дід постійно припрошує нас до їжі. Питається, звідки ми. «Украина!?