Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

— А мати наші поїхали на прощу до Києва,— сьорбала носом збуджена і розрожевіла Мариня.

Спішившись, Сірко посадив на коней поряд із торбами-саквами дітей зі своїх обійсть, а доньку радо повів пішо за гарячу ручку...

За списаною гринджолятами осніженою кручею мовчазно стояв на Мжі, укрившись памороззю, Сірків водяний млин, а обік стайні — стодола і вже не одна, а цілих три хати. Вискливо обнюхували звіддалік гостя та його джуру Лапко і Бровко, а за всім на бугрищі жовтаво біліли піщані осипища, на які зіп'ялися три вітряні млини і, жваво махаючи хрестатими крилами, збиралися злетіти в небо й не могли відірватися від кручі...

— А ми всі ходимо до Мерефи в школу-дяківку: і я з Маринею на слово Боже, арифметику, і Ромко та Яринка — на «Отче наш» та азбуку,— встряв у розмову Петрик, ведучи втішливо здругобіч Сіркового третього коня.— І протоієрей пан Вустим, і дидаскали пан Ілляш та пан Касян нас там учать, дуже хвалять, тільки ото за турецьку говірку нас гудять, а бабцю Марію навіть обзивають бусурманкою, та ми кажемо їм, що бабці ви наказали нас навчати, а нам звеліли їх слухатися, то вони тоді і замовкають собі.

— Ага, не мене хвалять, тебе більше! — обертаючись до гостя і на ходу б окую чи, діловито поправила Мариня брата.— Бабуня Мотря тепер більше з нами гарують та мордуються, навзаєм сперечаючись із бабцею Марією за бусурманщину,— додала вона згодом.

— І бусурманщина, і письменство потрібні вам, діти,— зітхає Сірко, згадуючи особисті біди від неписьменності,— вчіться добре всьому і у всіх!..

Чужим було Сіркове рідне обійстя, і коли б не ці малі діти, не побратими Артем та Сабрі, не ота безвідмовна, уже зовсім посивіла трудівниця, покоївка Марія, то його б тут ніщо вже не прив'язувало, може, й на втіху Софії.

— То ви нас не проміняли на пияків та гультяїв, як мати казали? — спитала Мариня, щось пригадавши собі, і зітхнула...

«Не дочекалася, поки приїду! Навмисне поспішила, чи що? — не відповівши доньці, подумав він про дружину.— Адже переказував, що буду неодмінно!» — пантеличився в роздумі...

Роздаровував гостинці у добротно обставленій світлиці і дивувався запопадливості найпаче сквапних до дарунків тещі Мотрі та Мокрини і Христини. «Нехай обох молодих змушують до того діти, а що ж спонукує тещу? — недобре подумав він, ледь стримуючи в собі обур...— Геть же не бідні вже...»

— Не ображайся, любий господарю,— вклонилася Сіркові покоївка Марія,— та мені вже нічого не треба,— і обережно поклала на тесовий стіл щойно подаровану їй черчату алтабасову хустку.— Доньки ось у тебе ростуть, їм треба приданого, то хай і хустка їм буде,— обожнено подивилася вона, на Сірка.— Дорога ж то яка річ, Боже! Таку хіба лише уртаки-купці, султанни та пашівни мали,— додала.

Сірко зауважив, як горіли заздрістю і жадобою очі тещі Мотрі, як вона чекала, що зять віддасть ту хустку врешті їй, і відчув ще більшу неприязнь до неї.

— Зі мною разом прибув і Данько, мамо, то йдіть додому, бо жде ж вас там,— дивувався він, що теща навіть словом досі не обмовилася про сина.

...Кілька днів по тому Сірко пиячив то з Артемом та Сабрі, то з козаками та міщанами, навіть із війтом, радцями-лавниками, а найбільше врешті з міським сотником Власом Кушніром, обережно приступивши тим способом до підшукування охочекомонників-слобожан. Врешті-решт, сотник не лише згодився сам поїхати навесні, коли Сірко домовиться з острогозьким полковником Дзиковським або й із самим воєводою Слобожанщини князем Ромодановським про непокарання за похід на ляхів, а й пообіцяв підговорити інших...

Зустрічаючись із міщанами і місцевими козаками, з посполитими-викітцями безмежних новопоселень, що на очах розросталися на нічийних слобожанських землях, мов гриби в лісі по теплому дощі, Сірко все більше переконувався: основна маса тутешньої трудової і гендльової людності, користуючись тимчасовими заманливими пільгами, хоч і платила чималі податки-чинші та побори, була в більшій безпеці на прийдешнє, аніж раніше. Відірвавшись від нужди та мору, з якими жили в Подніпров'ї, Поліссі, Поділлі, Брацлавщині, Київщині та чигиринському посполлі, люди поволі втягувалися в нову буденщину на голій займанщині, звикаючи і прив'язуючись до нових, значно менших від ляських та значно легших, безорендарних поборів і законів і, що дивно, ставали поволі чужими святій справі визволення залишеної ними батьківщини.

Козацькі звичаї вибирати владців, які поки що діяли тут, узаконювали і озвичаювали і діла їхні, і вчинки. Бурмистри, війти, ратушні люди, лавники, судді та судові рочки, як і орендарі, всілякі шафарі, при яких коли б навіть і в бурмистрах мав брата, то не вирвешся із рук ката, ставали озвичаєністю поряд із боярином і воєводою та його посіпаками. «Можна жити...» Це було і щастям для змореного війнами люду, і його смертельним горем, бо забував він у плині часу своє рідне і поволі приєднувався та непомітно для себе прив'язувався до чужого, втрачаючи свою психологічну і етнічну святу окремішність...

Ніколи раніше Сірко не відчував так отієї впливовості, заразливої в перспективі, як цього разу, отого розколу людності на тих, що трималися ще свого рідного, і тих, що вже йшли в послугу чужому, привабливому тимчасовими пільгами та привілеями...

Більшість людності, починаючи від Піддебрянська та кінчаючи Степом, навіть не підозрювала, що вона, поселившись у голих займанщинах на нічийщині, мала втратити свою рідну державність. Лише тепер Сірко по-справжньому зрозумів це і в душі жахнувся, що люд не може того збагнути, заглянувши наперед. Йому часом хотілося кричати від розпачу, особливо коли Артем, обраний тепер лавником у Мерефі, ділився з ним своїми далекоглядними передбаченнями, осуджуючи й себе за урядство.