Юлія Ілюха - Неболови

Ірині стало соромно. Років зо два вона не з’являлася тут, а коли припекло — прибігла, підібгавши хвоста.

— Не знаю, ба. На кілька днів. Утомилася я. Хочу відпочити від міського галасу. Прокидатися тут і не мчати кудись, витріщивши очі. Не важливо, куди й навіщо, головне — бігти. Не випасти з ритму життя, показати іншим, що ти — не невдаха. А в тебе я хоча б кілька днів хочу побути собою, — вимушено посміхнулася. Раптом радість, яка переповнювала її весь день, кудись поділася. — А у вас тут що нового? — незграбно перевела тему на інше.

Баба Шура почала переповідати місцеві новини: той помер, ту діти до себе забрали доживати віку, у того онук («Пам’ятаєш, білявий такий, що кинув твою нову ляльку в калюжу?») спився та згорів від білої гарячки, онука тієї («Ви ще з нею билися, бо в тебе банти в косах були красивіші») раптом зарубала чоловіка сокирою, коли той після чергової пиятики з вилами ганяв її навколо хати. Ірина неуважно слухала, кивала, мішаючи ложкою варення у «фамільному» блюдці. Вона не пам’ятала майже нікого з тих, про кого говорила баба. Згадавши покинуту хату по дорозі, стрепенулась.

— А баба Маланка що, померла? Я сьогодні йшла повз неї — аж моторошно чогось стало. Хата порожня, розтягнуто все, — підвела голову до бабусі.

— Та, дитино, давно вже, роки зо три тому, — махнула рукою баба Шура. — Замерзла, кажуть, зимою, знайшли аж через кілька місяців напровесні, та й то тому, що влізли наші алкоголіки до неї в хату. Хотіли поцупити щось, а наткнулися на закоцюблу бабу. То й зчинили ґвалт. А так би вона, може, й досі лежала б там — кому до неї діло було? У селі самі немічні та п’яниці лишилися, а вона ж як тріска була — одна на білім світі. Років за дев’яносто їй уже було.

— Я пам’ятаю, вона якась дивна була. Похмура, відлюдькувата, наче не при собі. Та й жила аж під лісом, наче ховалася від когось. Ще й замурзана, розпатлана завжди. Ми її боялися, називали Бабою-Ягою, — промовила онука, задумливо облизавши ложечку.

— Ой, дитино моя, нещаслива вона була все життя. Таку долю важку дав їй Бог, що не побажаєш нікому. — Баба заходилася прибирати посуд і змітати крихти зі столу, та так знову й сіла з ганчіркою в руці, охоча до розмови. — Кажуть, гріх на ній тяжкий був…

Умостивши голову на складені на столі руки, як у дитинстві, коли бабуся вечорами розповідала казки про дивних істот, Ірина приготувалася слухати.

— Було це ще до війни. Сама я не пам’ятаю, але старші люди розповідали…

…Здавалося, не було в селі людини, яка б не знала Маланку, Сидора Івчука дочку. Спитай будь-кого: чи то замурзаного голопузого пуцьвірка, який тільки-но навчився говорити, чи то беззубого сивочолого та сивобородого діда — кожен із них покаже Маланчину хату та, усміхаючись на весь рот, почне розповідати, яка то красива, роботяща й добра дівка. Вона й справді притягувала погляди, хоча й не була красивою тією класичною сільською красою, яку так любили оспівувати поети: невисока на зріст, повновида та чорноброва, з густою смоляною косою, усміхненими ямочками на пухлих щічках і виразними карими очима. Навіть ніс із помітною горбинкою не псував Маланку, а навпаки — додавав її м’якому обличчю рішучості та впевненості. А що весела та співуча була! Другої такої дівки в усьому селі не було. «Маланчина ланка буряки сапає», — говорили в колгоспі, зачувши спів на полі. З піснею прокидалася до сходу сонця, з піснею йшла спати вже поночі. Коло моторної та беручкої до роботи дівчини кавалери вилися, як оси навкруг меду. Та жодному з них так і не поталанило — усім дала відкоша, за що прозвали її в селі «гордячкою». Не образливо прозвали, а шанобливо.

Старі Івчуки, батьки дівчини, свого часу одними з перших вступили в колгосп, бо, крім клаптя землі, не надбали нічого — ні худоби, ні збіжжя, — і втрачати їм не було чого. Сидір працював об’їздчиком коней, а Настя, дружина його, — дояркою на колгоспній фермі. Обоє були працьовиті, і якщо навіть і не задоволені новим колективним ладом життя, то розсудливо тримали язик за зубами, аби не загриміти через необачне слово, як деякі, на далеку Північ. Хто із сільських потрапляв туди — назад не вертався. Тож коли в селі з’явився парубок, у якому начебто хтось упізнав Савчукового Івана із сусідньої Олександрівки, люди загомоніли. Років сім тому Савчуків, як куркулів, усією сім’єю вивезли в напрямку Архангельська, а добро їхнє чимале перейшло у власність колгоспу. Відтоді не було від них ні слуху ні духу. Поява в селі чужинця, який назвався Іваном, проте Бойченком, збудила уяву колгоспників. Навіть ті, хто не знав Івана Савчука підлітком, під час зустрічі уважно вдивлялися в його обличчя, аби потім сперечатися з кумом чи братом — той це Іван чи не той. Проте як воно було насправді, не знав ніхто. Хлопець тим часом улаштувався на роботу трактористом, і невдовзі селяни вже й забули, що він для них прийшлий, зайда, прийняли його за свого.

Не оминали Івана увагою і дівчата. Бувало, ідуть із поля додому повз тракторну бригаду, хтось із них обов’язково та й зачепить молодого тракториста. Особ­ливо старалася Маланка — поцілить у хлопця гострим дотепним словом, обпече поглядом карих очей і йде собі, посміюючись, доки той стоїть мовчки, червоний, мов буряк. У її присутності Іван німів, наче викинута на берег риба, лише час від часу розтуляв рота, пориваючись щось сказати, але так і не спромагався видушити із себе бодай слово.

Скоро селом прокотилася дивна чутка: Іван залицяється до Маланки. Нібито бачили, як він увечері прово­джав її додому і вони туркотіли, мов голуб із горлицею. Знехтувані дівчиною парубки списували все на темряву та поганий зір свідків цієї події, бо ніяк не могли повірити, що гордячка, яка роздала стільки гарбузів, могла до когось прикипіти серцем. Коли Іван заслав до Маланки сватів, багато хто потай почав гострити зуби на щасливого конкурента. Молоді ж, отримавши батьківське благословення старого Івчука, з весіллям зволікати не стали — призначили на вересень, одразу по жнивах.

У самісінький розпал жнив просто на пшеничному полі несподівано зняли з посади голову колгоспу — старого Петра Митровича. Казали люди, ніби за те, що почав жнивувати пізніше за інших, чекаючи, поки зерно визріє. Одразу ж прислали нового — затятого комуніста років сорока. Звали його Федір Пугачов. Сам він був нетутешнім, говорив російською, безперервно курив ядучі самокрутки та помітно кульгав на праву ногу. Колючі сірі очі рентгенівськими променями пронизували колгоспників, обмацували кожен сантиметр їхніх тіл, щоб ніхто з них (не дай Бог!) не сипнув у кишеню жменю колективного зерна чи не приніс додому у фартусі кілька солодких буряків. Однак ніхто й не намагався цього робити — занадто болючою та живою була ще пам’ять про «три колоски», які викосили чверть села. Люди Федора боялися та позаочі називали Лихим. Він же лише задоволено посміювався у вуса: «Бояцця, сволочі, совєтскай власті, відать, єсть за німі грєшкі, єсть».

Лихий Федір мав одну земну слабкість — був ласим до жінок. Сам холостякував, жив одинаком у хаті, яка колись належала переселеним куркулям Рибкам, а тепер була колгоспною. Не одну дівчину перестрів він на полі чи на фермі, що та тікала від