Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

вірш, чи то просто милувався. А Ванда, розкладаючи тарілки й виделки з ножами, увесь час кидала короткі погляди на Котика. Вона зрозуміла, що тепер уся його увага буде безроздільно належати сестрі, і ще не знала, чи радіти цьому, чи засмучуватись. Адже вони просто товаришували… хіба ні? Як багато питань і думок з'явилося в неї, коли здійснилася мрія. Може, це і називається — дорослішати?

Пізніше за всіх прийшли, нарешті наговорившись, Вандина мама і Якобіна. Вони вбралися у схожі сукенки, блакитну й бірюзову, і однаково зачесали волосся. Побачивши молодшу доньку, бабуся заплакала. А прабабця лише загадково усміхалася, ніби все наперед знала. Коли всі вже зібралися сідати до столу, вона сказала:

— По-моєму, когось не вистачає…

Янтарина перезирнулася зі своєю мамою, та усміхнулася й кивнула.

— Коли ми тепер маємо домівку, — мовила Янтарина тихо, — то нам би хотілося бачити тут одну людину…

Віктор перебирав у кошику цукерки, вишукуючи улюблені трюфелі, коли це у двері постукали старовинним молоточком, що висів для краси. Хлопчик відчинив двері й завмер: на порозі стояв високий чоловік у чорному плащі з капюшоном. Він ретельно витер ноги і зайшов, подивовано роззираючись.

— Ви до кого? — запитав Віктор.

— А Янтарина вдома? — не менш подивовано запитав чоловік.

— Так.

— То я до неї.

Де ти, Люко?

Мій ліс був красивий і потайливий, хитрий (ще та пташка!). В його встелених лишайником нетрях височіли величезні мурашники, пробивалися з-під торішнього листя різноколірні парасольки грибів, червоніли в тінистих закутках отруйні ягоди конвалії. Я дуже любив мій ліс. Саме цей — інших я не знав. Любив сидіти уночі на ґаночку лісової хатинки і дивитись, як тремтять зорі. Любив, обліплений павутинням, продиратись крізь бурелом і вишукувати рідкісні кадри для своєї, вже майже готової книжки. Додати світлини сірої сови, назвати «Мешканці заповідника» — і можна видавати.

Та поки що мій ліс не вважався навіть заказником. У ньому палили траву, вирубували дерева, ставили капкани. Давно вже пропав останній лісник — охочих на його місце не знайшлося.

Чотири роки тому в порожній лісовій хатинці оселивсь я. Все, що мені потрібно було, — тиша й усамітнення. З браконьєрами я не злигався, а вони чомусь жодного разу не знаходили мою хатинку. Певно, лісу подобалося, що я в ньому живу, і він оберігав мене.

Двічі на рік я возив у місто прохання про створення заповідника — і, як завжди, отримував відмову. В Лісовій службі працювали дуже практичні люди. Слову «користування» вони віддавали перевагу над словом «охорона» і всьому живому давали мертві імена. Єнота називали цінною хутряною породою, перепілку — об'єктом спортивного полювання, діброву — відновлюваним деревним ресурсом. В їхніх байдужих очах читалося: «Тобі що, більше за всіх треба?» Тому протягом розмови я переважно роздивлявся краватки.

Нічого не змінилося й цього разу. Голі стіни, пилюка, змиршавіла папороть у горщиках. Мою папку байдуже розгорнули, недбало переглянули світлини й таблиці.

— Типова екосистема. Не бачу підстав для створення заповідника, — пробурчала бордова краватка з химерною шпилькою.

— А що це ви пишете? «Вірогідно, гніздиться сіра сова». В науці, шановний, не вірогідність має значення, а факти! Це ж які кошти з бюджету — і на захист вірогідності? — обурилась брудно-коричнева краватка.

І мою заяву навіть не стали реєструвати.

«Черстві люди, ви бачите в природі тільки сировину!» — так хотілося сказати, але я мовчав.

— Як ви можете бути такими сухарями?! Адже ліс живий, у нього є душа! — зі сльозами в голосі вигукнув хтось.

Я здивовано звів очі. Дівчина. Бліда шкіра, що скучила за сонцем, тьмаве волосся. Що вона знає про мій ліс? Як може зрозуміти його?

— Не виходьте за межі пристойності, любко, — гарикнули на неї краватки. — Ваше діло — каву варити. А вирішувати справи державної ваги лишіть розумним людям.

Зашарівшись, дівчина вибігла геть. Пішов і я, зважуючи, чи зберуся на силі восени знову приїхати сюди і знову принижуватись, випрошуючи для лісу ласку, належну йому по праву. Що було б з нами без лісу? Чи були б ми? Та Лісова служба про це не хотіла й думати.

З міста я повернувся під вечір. Шарлахові дуби, граби з тонкими стовбурами глузливо поглядали на пильовик та портфель, кинуті при дорозі. Я гладив шерехату кору, вдихав теплий запах золотавого звіробою, острівцями розкиданого по галявині. Допоможи мені, лісе! В тобі стільки стародавніх чарів, невже ти не покажеш мені бодай одне гніздо сірої сови? Станеш заповідником — і припиняться вирубки, рись і ведмідь зможуть спокійно вирощувати дитинчат, куросліп розкриє жовті китиці… Дурненький лісе, нащо приховуєш від мене свої таємниці?

Щось стукнуло по шапці. Торішній жолудь, поїдений довгоносиком. І що означає цей безцінний подарунок? Згоду чи зневагу? Я втер сльози і, не роззираючись, почвалав додому.

А за два дні в сторожку постукала та сама дівчина з Лісової служби. Як вона знайшла мою загублену хатинку? Невже ліс показав дорогу?

— Ви забули папку зі світлинами.

Та ми обоє розуміли, що це лише привід.

Запрошення погостювати вона сприйняла як належне, я не здивувався її сумці з речами. Усе просто: тим, хто любить ліс, місце в лісі…

Так у моєму житті з'явилась Люка. Крісло-гойдалка на ґаночку припало їй до душі, як і каша, що пахла димком, і кажанячий шурхіт під дахом, і нагромаджені на підлозі книжки, якими лісник розпалював піч. Я як хазяїн знайомив дівчину з маленькими таємницями мого затишного, шурхотливого, різнокольорового світу. Дзявкання лисиці,