Юрій Володимирович Сорока - Чорна Рада. 1663

Наслідки Пирогівської битви стали приголомшливими для польського командування. Крім того, що у відкритому бою загинуло більше тисячі добірного польського війська, а козаки Брюховецького й ратники Ромодановського захопили польську артилерію і обоз, перевага на театрі бойових дій тепер перейшла від Яна Казимира до його ворогів. Усе ще намагаючись утримати в своїх руках ініціативу, роздратований поразкою король скликав у Новгороді—Сіверському військову нараду, що мала вирішити подальшу долю кампанії. Саме ця нарада польських і козацьких рейментарів стала однією з найсумніших сторінок історії України — під час неї було вбито славетного сподвижника Богдана Хмельницького, вінницького полковника й наказного гетьмана Івана Богуна. Зупинімося на цих фактах, адже вони, без сумніву, залишили слід у подальших подіях і лише поглибили розкол, створений Чорною радою. Іван Богун був чи не останнім значним політичним діячем епохи Хмельницького, котрий обстоював ідею незалежної й соборної України, відкидаючи васальну залежність як від Польщі, так і від Московського царства. Додаймо також, що Іван Богун дуже болісно реагував на такі заходи українських гетьманів, зокрема й самого Богдана Хмельницького, які могли обмежити права козацької держави на незалежність або касували козацькі вольності.

Вічний «опозиціонер», Іван Богун висловив своє бачення майбутнього України ще в 1654 році, відмовившись присягати московському царю під час Переяславської ради. Згодом саме він очолив антимосковську старшинську опозицію й рішуче виступив проти укладення Богданом Хмельницьким «Білоцерківського договору». Незважаючи на невдоволення Хмельницького, Богун відверто засуджував не тільки політику поступок Польщі й зменшення козацького реєстру, але і «міграцію» московського війська на захід.

Після смерті Богдана Хмельницького Іван Богун підтримував курс гетьманів Івана Виговського та Юрія Хмельницького на зменшення залежності української зовнішньої та внутрішньої політики від Москви. Але й нахил в інший бік, тобто курс на зближення з Річчю Посполитою чи Оттоманською Портою цих гетьманів, теж викликав спротив вінницького полковника. Так, відомо, що Іван Богун відмовився підписувати укладений Виговським «Гадяцький договір», а в 1660 році виступив проти укладення «Слободищенського трактату», що його підтримував Юрій Хмельницький.

Перебуваючи у 1660 році на Правобережжі, Іван Богун готував повстання проти польської шляхти, яка поверталась на покинуті під час Хмельниччини маєтки. Деякі джерела повідомляють навіть, що він виступив проти Виговського, котрого щиро підтримував за тих часів, коли той був гетьманом. Найпевніше, така зміна настроїв Богуна була спричинена тим, що Виговський, утративши на той час можливість самостійно впливати на ситуацію в Україні, надто активно накладав із поляками, з якими — не забуваймо цього — полковник боровся майже все своє життя. І це не пройшло повз увагу Яна Казимира — у 1662 році Іван Богун був заарештований польською владою, а згодом ув'язнений в Марієнбурзькій фортеці, розташованій у дельті Вісли, неподалік від берегів Балтійського моря. Достеменно невідомо, за яким звинуваченням опинився в Мальброку (інша назва Марієнбурга) Богун, але якщо зважити на його незалежницькі ідеї й велику популярність серед правобережного козацтва, мотиви короля стають очевидними.

Однак, як і слід було сподіватись, ув'язнення Богуна тяглось не надто довго — вже через рік король Ян Казимир, готуючись до походу на Лівобережну Україну, знову вирішив використати популярне серед народних мас Правобережжя ім'я Богуна, так що його звільнили й повернули в Україну, де він і посів посаду наказного гетьмана під керівництвом Павла Тетері. Але з часом з'ясувалося, що Ян Казимир прорахувався. Сподіваючись, що Іван Богун допоможе в справі повернення України в лоно Речі Посполитої, він не зважив однієї деталі: неприйняття полковником московської протекції жодним чином не робило його прихильником поновлення України в складі Речі Посполитої. Як виявилось одразу після Пирогівської битви, наказний гетьман мав із цього приводу власні плани. Мабуть, ще приймаючи посаду при гетьманові Тетері, Богун мав на меті скористатися походом на Лівобережжя для того, щоб силами своїх козаків, лівобережних частин і московського війська завдати нищівного удару полякам і визволити від них Правобережну Україну.

Уже під час наступу коронного війська на Новгород — Сіверський Іван Богун почав налагоджувати зв'язок із гетьманом Брюховецьким, який тепер міг стати союзником Богуна в боротьбі проти Польської Корони. Пирогівська битва й поразка поляків у ній лише давали Богуну змогу скористатися безладом, який царював у польському війську, й скоріше взяти гру в свої руки. Тож коли до нього прибув черговий посланець Брюховецького, пропонуючи об'єднатись і вдарити на поляків, Богун дав на це свою згоду.

Однак, як ми знаємо, планам Івана Богуна не судилося бути втіленими у життя. Зрадник — козак, що мав передати московському воєводі князю Ромодановському один із Богунових листів, передав депешу польському командуванню, й дуже скоро вона лягла на стіл Яна Казимира. Король кипів від люті. Як уже говорилося, славетний полковник і раніше був Янові Казимиру кісткою в горлі — й ув'язнення в Марієнбурзі тільки підтверджує нашу думку. Лише гостра необхідність та неодноразові прохання Павла Тетері примусили короля доручити Богуну командування військом. Тож після того як у ставці короля стало відомо про листування Богуна і Брюховецького, долю наказного гетьмана було вирішено раз і назавжди.

Про те, як саме загинув Богун, в історичних джерелах сказано неясно. Існує кілька версій подій. Згідно з однією з них, Богуна було заарештовано під час військової наради у Новгороді—Сіверському й незабаром розстріляно поблизу села Комань. Однак згідно з іншими припущеннями, арешту не відбулось, і полковник, що чинив опір арешту, прийняв смерть із рук королівських посіпак безпосередньо на нараді. Тут хотілось би розглянути більш докладно цю подію, яка, безумовно, мала досить велику вагу в процесі розколу України, розпочатому на Чорній раді.

Як російські, так і польські й українські історичні джерела містять, про що вже говорилося, досить скупі відомості про обставини, за яких загинув Богун. У літописах Самовидця, Самійла Величка та вже згадуваного Григорія Граб'янки про ці обставини не згадано, хоча опис самого походу Яна Казимира на Лівобережжя наявний у кожній із пам'яток. Самовидець оповідає про те, що Іван Богун на той час перебував на посаді наказного гетьмана. Про його смерть, як про завершений факт, хоча й не зазначаючи часу, коли все відбулося, згадує лише гетьман Іван Брюховецький. У гетьманському універсалі, датованому 23 березня 1664 року, знаходимо кілька рядків про цю подію.

Джерела історії Російської імперії висвітлюють загибель Богуна теж досить непевно — всі матеріали базуються лише на свідченнях недостатньо проінформованих «язиків», що їх мав у своєму розпорядженні Григорій Ромодановський. Наприклад, один із них стверджував, що Богун був затриманий ще напередодні наради й сидів