Люк Бессон - Артур і мініпути

аплодують. Та не слід битися об заклад, щоб стверджувати, що Се-ленію обрали після довгих і зважених роздумів. Перемогла передусім чарівність принцеси, миттєво підкоривши всіх присутніх.

І тільки Барахлюш не реагує на її чари.

— Сміливіше, Барахлюше! — підбадьорює себе хлопчик.

Король підходить до доньки.

— Принцесо Селеніє! Хай не полишає вас переможний дух предків! — урочисто промовляє король-батько.

Селенія наближається до каменя і поволі простягає руку до меча, щоб зручніше вхопити його руків'я.

І в цю мить на арену вибігає Барахлюш.

— Тату! — кричить він. Побачивши його, Селенія від злості аж ногою тупає.

— Ти, Барахлюш нещасний! — шипить вона крізь зуби, бо добре знає, що навіть у такий урочистий момент молодший братик може викинути якогось коника.

Король шукає поглядом молодшого сина.

— Я ось, тату! — кричить хлопчик і підбігає до розгніваної сердитої Селенії.

— Ти вже мене дістав! Не міг зачекати кілька секунд? А потім би клеїв дурня скільки завгодно!

— На мене покладено завдання державної ваги, — заперечує Барахлюш і намагається скопіювати урочистий тон батькової промови.

— Що? А моя місія неважлива? Я повинна витягти меча і йти битися з Жахливим У!

Барахлюш знизує плечима:

— Ти занадто горда, щоб витягти меча. І ти сама це знаєш!

— Слухай-но, пане всезнайко! — єхидно промовляє Селенія, — а може, ти мені заздриш?

— Ніскілечки! — піднявши очі до неба, — відповідає Барахлюш.

— Тихо! Припиніть сварку! — прикрикує на них король. — Ти що собі дозволяєш, Барахлюше? Це ж дуже важлива церемонія! Сподіваюся, що порушуєш її з поважної причини?

— Звісно, батьку! Адже сьогодні відкрилися світлові двері в горішній світ, — відповідає Барахлюш.

— І хто ж прибув цього разу? — питає король голосом оперного тенора.

— Артур — онук Арчибальда! — як відмінник біля дошки, рапортує Барахлюш.

Відповідь викликала серед глядачів бурю емоцій. Арчибальда тут пам'ятають. Але король від цього не в захваті.

— І… що ж потрібно цьому… Артурові? — похмуро запитує він.

— Артур хоче виступити на раді. Він каже, що на нас чигає величезна небезпека, нещастя, і тільки він може порятувати.

Збудження мініпутів ось-ось перейде або в паніку, або в заколот.

Відштовхнувши брата, Селенія підбігає до короля.

— Наше велике нещастя називається Жахливим У і нам не потрібен жоден Артур! Це я, Селенія, принцеса мініпутів, повинна виконати свій обов'язок і захистити наш народ!

Селенія, не чекаючи королівської згоди, підбігає до каменя і хапає меч за руків'я. Її делікатна рука намагається витягти зброю з кам'яного полону.

Але… меч навіть не ворухнувся. Тоді вона береться за руків'я обома руками і тягне його до себе. Результат той же. Меч лишається в камені.

Селенія аж гарчить від злості, впирається в камінь ногами, тяжко дихає… Та все марно. Глядачі знічені. Король розгублений — він намагається приховати своє розчарування.

Задихавшись, принцеса зупиняється, щоб перевести подих.

— А я ж казав, що ти занадто горда! — піддражнює сестру Барах л юш.

— Ну ти й!.. — Селенія кидається на брата з явними намірами задушити нахабу.

— Селеніє! — докірливо вигукує батько. Принцеса зупиняється.

— Доню моя, мені дуже шкода, — із співчуттям каже король. — Ми всі знаємо, як ти любиш наш народ. Але… Твоє серце переповнене ненависті й жадоби помсти.

— Ні, батьку! — мало не плаче Селенія. — Це… це Барахлюш мене розізлив! Як тільки заспокоюся, витягну меча із каменя.

Король скептично дивиться на доньку. Як їй довести, що вона засліплена люттю? Що в її грудях клекоче ненависть? Що поки вона їх не позбудеться, меч не піде їй в руки?

— Що б ти вчинила, якби зараз перед тобою опинився Жахливий У? — несподівано запитує король.

— Ну… я б… повелася з ним так, як він того заслуговує, — упевнено відповіла принцеса, намагаючись погамувати в собі злість.

— А чого він, по-твоєму, заслуговує? — допитується король, випробовуючи доньку на міцність.

— Я б… я б задушила цього негідника своїми руками! За всі його злочини, за ті нещастя, що він завдав нам, а також за…

І раптом Селенія усвідомлює, що король, її батько, заманив її в пастку — і вона в неї потрапила.

— Мені душе шкода, моя доню, але тобі ще зарано братися за цей меч. Бо він тільки тому передасть свою силу, хто буде справедливим до ворога, а не жадатиме помсти, — патетично проголошує король.

— І що ж ти пропонуєш? Нехай цей паскудний виродок убиває нас, захоплює наші землі, грабує житла, а ми мовчки сидітимемо? Сидітимемо, склавши руки? — із запалом вигукує принцеса, прагнучи залучити глядачів на свій бік.

Амфітеатр схвально гуде. Селенія каже правду.

— І хто ж тоді, на твою думку, нас порятує? — гучно лунає її голос.

— Артур! — упевнено відповідає Бара-хлюш. — Він — наша остання надія!

Селенія зумисне безпорадно піднімає очі до неба. Король мовчить і розмірковує. Натовп мовчить, вичікуючи.

Радники пошепки обмінюються думками. А потім ствердно кивають головами королю, сподіваючись, що їхнє рішення його задовольнить.

Вони не помилилися.

— Зважаючи на те… І в пам'ять про Арчибальда… рада вислухає юнака на ім'я Артур.

Барахлюш радісно вигукує, а його сестра ображено надуває губи.

Натовп на трибунах хвилюється, бо звичний хід церемонії порушено.

— Миро! — кличе король свого головного радника. — Готуйте зв'язок!

Кріт уже напоготові. Скочивши з помосту, він підтюпцем прямує до центру керування і сідає перед дугоподібною стійкою з багатьма руків'ями, великими й маленькими, на кожному з яких написаний свій номер.

Швидко зробивши за допомогою лічильних кісточок потрібні обчислення, Миро обертає руків'я під номером двадцять один. Із стіни виїздить величезне дзеркало в рамі із коріння рослин: воно дуже нагадує дзеркальце заднього огляду в автомобілі. За ним висувається ще одне дзеркало, в якому відбивається перше. Із стелі з'являється третє дзеркало — на нього падають промені світла, відбиті двома першими дзеркалами…

Миро одне за одним обертає інші руків'я і звідусіль висуваються дзеркала, за допомогою яких зображення, одержане на лінзу опущеної в яму підзорної труби, передаватиметься на міський майдан. У цій мудрій системі задіяно з півсотні дзеркал.

Але Миро схопився лапками за нове руків'я — і над майданом зависають чотири кулі. Вони випромінюють сліпучо-яскраве світло, що нагадує світло лампочки в кінопроекторі. Кріт натискує на важіль з наклеєним на ньому кусочком оксамиту і над амфітеатром умить розгортається величезний екран.

Зблизька видно, що він зшитий із сухого кленового листя, як клаптикова ковдра. Проекційна установка готова. Миро натискує ще на одну кнопку і з гуркотом виїжджає останнє дзеркало. На екрані з'являється велике око — те саме, що його побачив Барахлюш у лінзі спущеної в яму підзорної труби.

Це око Артура.

Стоячи біля труби на колінах, Артур невідривно дивиться