Світлана Талан - Купеля

Але зараз прошу вас потерпіти, бо мені залишився до пенсії один місяць. Що зараз буде, якщо я поїду до району, а там дадуть зверху вказівку від батьків мажорів — і не бачити мені пенсії, як своїх рідних вух! Пожалійте мене, не губіть, бо не маю здоров’я більше працювати!

Люди на мить затихли. Хоча й любив Максимович заглянути в чарку, але справді багатьом із них допомагав. І шкода людини, і треба щось робити. Знову загомоніли поміж собою, уже впівголоса. Побалакали та й вирішили всім гуртом іти до голови сільради.

— Не в пустелі ж живемо, — розсудили так. — Повинна ж бути на них якась управа.

Вийшов до людей сільський голова Олексій Павлович, за звичкою дістав із кишені білу хусточку, витер спітніле чоло. Він був високий, кремезний, товстий і зовсім лисий. Лисина в нього завжди пітніла і від спеки, і від хвилювання, а то й просто так. Олексій Павлович, напевне, тому без кінця тер хусточкою чоло, щоб піт не заливав завше червоне обличчя. Вислухав він людей, тяжко зітхнув та знову за звичкою потер чоло.

— Згоден, в усьому з вами згоден. Це добре, що ви прийшли до мене за допомогою. Я людина маленька, самі розумієте, мало що можу. — Олексій Павлович перевів подих, бо від хвилювання геть увесь спітнів. Від цього піт стікав тоненькими цівками понад червоними вухами, затікав за комірець сорочки. — Але буду телефонувати до району…

— Коли?! — загомонів натовп. — Завтра не знаємо, що з худобою робити!

— Доведеться, мої любі, потерпіти. Обіцяю, що завтра я все залагоджу. Ви ж розумієте, що це не прості відпочивальники, а діти великих людей. Тут треба акуратненько, потихеньку, щоби не нашкодити собі ж. Розумієте, про що я?

— Куди ти хилиш, Павловичу? — Дід Андрій невдоволено насупив брови. — Вони, по-твоєму, люди і в них діти, а в нас, виходить, свині?

Заклекотів обурений натовп:

— То ми, сільські люди, годуємо їх усе життя, а нас за людей не вважають? Чи закони не для всіх писані?

— Ви мене не зрозуміли, — знову заговорив Олексій Павлович. — Треба спочатку вияснити, чиї то діти. Про це ми з Максимовичем дізнаємося. Бо може вийти так, що там є син нашого мера, а той, як ви знаєте, обіцяв нам нову дорогу до села прокласти.

— Він уже третій рік обіцяє! Обіцянка — цяцянка, — перебив його хтось із натовпу.

— А якщо я плигну через голову та наскаржуся на сина мера? Що тоді? Ви подумали, яка може статися халепа, коли впаде на мою та й на вашу голову гнів начальника? Та через два роки цією дорогою й хліба до села не зможуть привезти! А я все розвідаю, усе виясню, щоб знати, до кого і з яким питанням звернутися.

Запала гнітюча тиша.

— То що ж усе-таки з худобою нам робити? — запитав Микола, бо була саме його черга корів пасти.

— Потерпіть один день, — підсумував дід Андрій. — А там побачимо. Не допоможе влада — усім селом поженемо худобу. Німців у війну прогнали, а цю погань (тьху!) не можемо, чи що?

— Дякую, мої любі, що зрозуміли мене, — Олексій Павлович протер уже мокрою хусточкою лоба. — Дякую за розуміння.

Наступного дня ревли невдоволені корови по дворах, пориваючись на пасовисько, і здивовано кліпали очима на своїх господарів.

Розділ 15

Софійка ходила, мов із хреста знята. Сашко не давав про себе знати вже тривалий час. Вона звично робила все по господарству, поралася на городі, ходила на роботу, але живий блиск в очах згас, а під опущеними довгими пухнастими віями дівчина невміло приховувала свій смуток. Дід Андрій, як міг, намагався її розважити, заспокоював, сипав жартами. Соня усміхалася, але та усмішка була якоюсь вимушеною та несправжньою. Якби ж дідусь знав, якими неймовірними зусиллями вона знаходила силу опанувати себе, підкорити волі кожен свій рух і кожну думку. Іноді їй здавалося, що десь за тяжкими металевими дверима залишилися її щастя, мрії та навіть усе життя. Серцем відчувала, що із Сашком скоїлося щось лихе. І дарма, що все село вже гуло про те, що її покинув хлопець, що забув про сільську дівчину. Пусте! Собака лає — вітер носить. А вона була впевнена, що Сашко не міг зрадити її надії, її сподівання. Біда була в невизначеності, бо Софійка не відала, що їй робити, як жити далі. Знала лише одне: треба чекати, а чекання ставало тортурами душі.

Дівчина зібрала в кошик червонобокі яблука, що опадали з дерева, так і не дочекавшись гостя. Вони глухо вдарялися об землю, і від кожного такого звуку Софійка здригалася. «І цього яблука не з’їсть Сашко», — думала вона щоразу, коли воно важко падало на землю, розколювалося від удару та бризкало в різні боки запашним густим соком. «Ні, годі вже, — вирішила Соня одного вечора. — Так можна збожеволіти». Увечері вона принесла із саду сухого гілля, поклала його поміж двома цеглинами й розпалила багаття. У велику миску насипала цукру й почала з кошика брати соковиті яблука. Дівчина різала їх на скибки, кидала в миску, щоб зварити варення. Серце Софійки краялося, коли лезо ножа нещадно полосувало червонобокі плоди, які мав би з’їсти Сашко. Найкращі з них, які ще поодиноко висіли на гілках, дівчина пошкодувала різати. Вона зібрала їх та знову з надією залишила на столі у вазочці.

Софійка любила варити варення. Вона робила це завжди ввечері, коли спека вже не дошкуляла, а з боку річки тягнуло приємною вологістю та прохолодою. Їй подобався запах диму, який ішов від сухих гілочок яблуні та вишні. Незабаром до нього приєднувалися пахощі соковитих яблук, які пахли квітами та медом.

Дівчина помішувала в мисці великою дерев’яною ложкою, коли до двору не ввійшла, влетіла захекана Олеся.

— Сонечко, я до тебе на хвилинку, — сказала Олеся, вмощуючись на ослінчику біля подруги. — Бігла повз тебе, то вирішила заскочити.

— Привіт, Лесю. — Соня усміхнулася.

— Чула, що в тебе кепські справи. — Олеся близько нахилилася до Соні, і дівчина відчула від неї запах перегару.

— І що ти чула?

— Кажуть, що тебе Сашко покинув. Співчуваю, подружко.

— Нехай язиками плещуть. Треба ж про щось говорити, щоб у роті не засмерділося.

— Воно-то так, — погодилася Олеся. — На людський роток не накинеш платок. Але ж Сашко насправді не приїхав до тебе?

— Не приїхав зараз. Потім приїде. Треба почекати.

— Ой, Соню, так можна чекати вічність! А життя… воно не чекає, воно є сьогодні, і треба жити сьогоднішнім днем, а не якимись невизначеними надіями.

— Якщо треба