Пола Маклейн - Леді Африка

гострий витончений ніс.

— Отже, почуваєтеся готовою вступити до світського товариства? — знову всміхнувся він.

— Не впевнена. Чи може хтось сказати, коли саме він став дорослим?

Із-за рогу готелю вийшов чоловік і рішуче рушив до нас. Він також мав статуру принца, а ще — густі, гарно зачесані вуса. Був без капелюха, я помітила, що волосся в нього доволі ріденьке.

— Денісе, нарешті, — театрально зітхнув він. — Мені довелося влаштувати справжню гонитву за тобою.

Лише по тому чоловік низько мені вклонився, і я це сприйняла як жарт.

— Берклі Коул до ваших послуг.

— Берил Клаттербак.

— Дочка Клатта? — він уважніше придивився на мене. — Так, тепер бачу схожість. Я знаю вашого батька завдяки перегонам. Здається, ніхто краще за нього не знається на конях.

— Ми з міс Клаттербак говорили про небезпеки шлюбу.

— Денісе, ти п’яний, — пирхнув Берклі та повернувся до мене. — Не дозволяйте йому вас лякати.

— Я нітрохи не налякана.

— Бачиш? — сказав Деніс, перехилив пляшку, ковтнув вина й долонею витер краплі з підборіддя.

— Ви колись бачили такі зірки? Не повірю, що бачили. Ніде більше в світі таких нема.

Небо над нашими головами справді мінилося розсипаними діамантами. Здавалося, деякі зірки готові стрибнути просто мені на плечі. Хоч я більше ніде не була, й без того подумки погодилася з Денісом, що вони справді тут найкращі в світі. Ми познайомилися мить тому, але щось у цьому чоловікові змушувало мене вірити всім його словам.

— Знаєте щось із Кітса? — по нетривалій паузі поцікавився Деніс, помітив моє збентеження й додав: — Це поет.

— О, я не знаю жодного вірша.

— Берклі, прочитай нам щось про зірки.

— Кгм.. — замислився Берклі. — Як щодо Шеллі?

Огорнися у мантію з зір!

Волоссям укрий очі Дня;

До знемоги цілуй її,

Всіх у місті, на морі й на суші

Зачаруєш ти опієм сну...

— До знемоги цілуй її, — повторив Деніс. — Здається, це найкращий рядок, і Берклі чудово його продекламував.

— Дивовижно.

Іноді батько біля багаття читав мені класику, але це було схоже на навчання в школі. Щойно почутий вірш хотілося співати — він нагадував про ті години, які я проводила наодинці зі своїми думками серед нашої дикої природи. Він водночас був і піснею, і моїми самотніми думками.

Поки слова Шеллі висіли в повітрі, Деніс почав читати щось інше, тихо, мовби лише для себе:

Ось він, твій час, о Душе,

твій вільний політ у безслів’я.

У далеч від книг, від мистецтв день утік,

і урок залишився не вивченим.

Тож підводься, мовчи і плекай думки,

Ті, що любиш найбільше —

Про ніч, сон, смерть і зірки.

Він читав дуже природно, без будь-яких зусиль. Такого неможливо навчитися, хоч як намагайся. Навіть я розуміла це й почувалася цілковитою нікчемою.

— Це знову Шеллі?

— Насправді, це Вітмен, — усміхнувся він.

— Мені має бути соромно, що я ніколи про нього не чула? Я вам казала, що зовсім не знаюся на поезії.

— Це дуже легко виправити, варто лише захотіти. Просто читайте щодня по одному віршу.

— Все одно що хінін від малярії, — докинув Берклі. — І трохи непоганого шампанського також не завадить. Я нічого не знаю про Африку, але без шампанського тут просто ніяк.

Деніс ледь підняв капелюха в мій бік, і без будь-яких подальших церемоній двоє чоловіків рушили донизу вулицею, звернули за ріг і зникли. Можливо, подалися на іншу вечірку або сіли на білих коней та помчали до зачарованого палацу. Зараз я б повірила і в летючий килим чи в будь-яку іншу казкову нісенітницю. Вони були такими незвичайними й так незвичайно зникли.

— Ти що, п’яна? — спитала Емма, коли я повернулася до зали.

— Можливо.

Вона гірко стиснула губи та відійшла, щойно побачила, як Джок прямує до мене.

— Я тебе скрізь шукав, — він узяв мене за руку.

Я мовчки потягнулася до келиха шампанського, який він тримав у руці, й залпом осушила його. Жест був театральним, напевне, тому що рядки віршів досі кружляли в моїй голові, мов ті зірки в небі. В уяві я й тепер ще бачила двох вишуканих кавалерів у білих костюмах серед жалюгідного парку напівдикого міста; я раптом відчула, що світ значно ширший, ніж я можу собі уявити, й що в ньому зі мною може статися ще багато прекрасного й дивовижного. Такого, що може змінити моє життя назавжди. Дещо подібне вже відбувалося, хоча, напевне, я ще не в змозі була цього усвідомити. Ніби передчуття прийдешніх змін хвилювало мене так само, як і шипіння шампанського на кінчику язика. Шампанського, «без якого тут просто ніяк», — сказав Берклі Коул.

— Давайте візьмемо ще трохи, — звернулась я до Джока й узяла порожній келих.

Коли ми рушили до бару, я запитала в нього:

— А ви знаєте якісь вірші?

11

ілька тижнів по тому ми з батьком зустрічали потяг із Найробі на станції «Кампі я Мото», що стояла на схилі, нижче від нашої ферми. Локомотив зупинився, й далі важко дихаючи, ніби маленький дракон після бою. Він викидав позад себе клуби диму, і чисте небо мовби вкривалося кіптявою. Півдесятка чоловіків у закіптюжених вантажних вагонах ладнали пандус із дощок. Шість наших коней — серед яких були Кем, Бар Ван та мій Пегас — поверталися з міста переможцями «Кінного клубу». Кем отримав кубок та грошовий приз у сто фунтів, але зараз, коли ми стояли на платформі та чекали на Емму з автомобілем, батько не поспішав хвалитися нашим виграшем. Хотів поговорити про Джока.

— Як він тобі, загалом? Подобається? — запитав батько й глянув угору, на пагорб, залитий сонцем.

— Думаю, він нічого собі чолов’яга, з фермою впорається. Батько якусь мить покусав кутик нижньої губи.

— Звісно, впорається.

А потім додав:

— У нього серйозні наміри щодо тебе.

— Ти про що, тату? — я різко розвернулася до нього. — Ми щойно познайомилися.

Батько криво посміхнувся.

— Не думаю, що це завада для шлюбу.

— Чому всі так прагнуть знайти мені чоловіка? Я ще занадто