Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 6.3

МІРГАН

Ми виїзжаємо вранці. Ава очікуванно верхи, а Рей з нянькою у кареті. Розмовляти не тягне, тож ми просто їдемо поруч.

Ближче до обіду Ава бере до себе в сідло Рея. Малий вочевидь капризував, а тепер крутить головою, розглядаючи все навколо. Карета, вершники, незнайомі місця – все привертає його увагу. Мені приходить в голову, що сама Ава на диво мовчазна. І не те щоб раніше вона багато говорила, але тепер відчувається якась закритість, наче вона свідомо відгороджується від мене.

Через якийсь час робимо привал, щоб підкріпитися. Не замислюючись роблю, як звик – наказую накрити спільний «стіл» зі своїми людьми і Ава з Грейс приєднуються до загального кола, наче так і потрібно. Згадую своє перше враження про Аву – вона б могла командувати моїми людьми не гірше за мене. Посміхаюсь. Якби тут була моя мати – ми б їли окремо і зі столовими приборами. Якоюсь мірою мені подобається, що вона не поїхала. Хоч для Ави її присутність була б корисною, додала б їй ваги. З іншого боку, представляти пасію свого сина для матері, певно, неприйнятно. Ава як невістка їй подобалася, а от як коханка…

Щось надто часто я подумки називаю Аву коханкою. Вона вже точно нею не є. Хоч я, може, й хотів би… Але це нечесно стосовно неї. Я вже не раз робив спроби вибити Іргіс з голови іншими зв’язками. І завжди все розсипалося на порох, варто було її побачити. Ця хвороба зі мною на все життя. Можливо, Рей – єдиний нащадок, який мені судився. А решту життя я проведу коло ніг Іргіс, наче пес, бігаючи за нею від одного вінценосного нареченого до іншого. Ні. Цей раз вже має бути остаточним. Я доб’юся її хай там що.

До трактиру ми прибуваємо надвечір, як і планували. Нам відводять кімнати, по яким ми і розходимося після ситної вечері. Мої люди залишаються в залі – пограти в кості , позагравати з симпатичними подавальницями. І проведуть вечір поза всяким сумнівом краще, ніж я. Іншим разом я також би не відмовився від компанії милої дівчини на ніч. Але не робити ж це під носом у Ави – вона, хоч і не коханка, і не дружина, але заслуговує на повагу. І не тільки від мене, але й від моїх людей.

Спати ще рано, але й дітися від своїх думок мені нема куди. Виходжу на балкон – у дорожчих номерів він є і виходить на задній двір трактиру, де не так чути шум. Сутінки ще не стали темрявою, і над горизонтом бліда смужка світлого неба. Краєм ока зауважую рух , повертаю голову до сусіднього балкону і помічаю там Аву. Вона також здивована. Судячи з усього, не чекала компанії. На ній дорожня сукня, але волосся розпущене, як перед сном. І як у сні. У моєму сні, про який я не знаю, чи спогад він, чи втілення моїх бажань. Зараз мені здається, що й те, й те одночасно.

- Добрий вечір…

- Добрий… також не спиться? – питаю очевидну річ.

- Так. А чому ви не підете вниз?

- Не хочеться. Там гамір… А ви? Рей вже заснув?

- Так… він з Грейс. А я , мабуть, хвилююся перед завтрашнім днем .

- Якщо ви точно не можете заснути, я би зайшов до вас. Можу розповісти вам про Лейвуд.

- Мабуть, це буде незручно. Рей спить, та й Грейс… А тут одна кімната.

- Тоді, може, ви до мене? – двозначно, але якого дідька! В очах усіх вона й так моя коханка.

Ава пильно дивиться на мене і несподівано киває.

- Добре, я зараз зайду.

Наші номери сусідні, проте минає якийсь час, перш ніж Ава стукає і заходить. На моє розчарування, волосся вона заколола. Що би я собі не вигадував, Ава схоже, дійсно прийшла просто поговорити. Пропоную їй крісло біля каміну і влаштовуюсь навпроти.

Ава уважно дивиться на мене:

- Що ж, розкажіть мені про Лейвуд.

- Замок розташований у передгір’ї. Місцевість дуже гарна, але у самому замку челяді небагато – там давно ніхто не жив. Думаю, вам зрадіють. В горах є печери, але не такі, як ваша, - посміхаюсь, - вони білі і ніби вимиті водою. Кажуть, там іноді знаходять такі черепашки, як у морі, тільки в кілька разів більші. Є пара долин, де росте виноград – вони захищені скелями від північних вітрів. Правда, самі долини невеликі, тож значних врожаїв там немає. Тільки для власників і вистачає.

- Ви там жили?

- Скоріше, навідувався кілька разів з батьком. Там неподалік є містечко – Ерлей. Невелике, трохи менше, ніж Хемпстон, мабуть.

 Ава киває. Мені раптом стає цікаво:

- Ви колись хотіли жити у великому місті? У столиці, де театри, магазини, бали, розваги?

- Я не знаю, що вам відповісти. – Ава скидає очі – Мабуть, я б хотіла це побачити. Щодо того ж, щоб жити… Думаю, місто має багато переваг. Але я не уявляю, як там можна побути наодинці з собою. Для мене багато значить ліс, в дитинстві і підлітком я буквально пропадала там. Мабуть, немає таких стежок довкола маєтку, які б я не сходила…

- Я вам вірю. Адже ви знаєте невідомі мені місця, а я безліч раз полював там з друзями. І з батьком. І ночував не раз…

Ава прикриває очі і ледь посміхається. Ну не могла ж вона також… Дівчат не відпускають у ліс на кілька днів. Навіть відлюдькуватий Грехот не міг цього робити.

- Батько не відпускав мене, звичайно. – ніби читає мої думки. – Але й не контролював як слід. Кілька раз бувало так, що я не встигала повернутися додому вчасно. Тоді брат прикривав мене. Або Грейс…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍