Тоні Моррісон - Пісня Соломона

рибки спливали горічерева до поверхні й не сахалися веселковим розсипом, коли вона постукувала нігтем об шибку акваріума. Рододендронові листочки росли й зеленіли, аж поки, набравши темно-смарагдової барви й воскового блиску, ні з того ні з сього тратили охоту до життя, розм’якали, жовтіли та скручувалися. По-своєму вона ревнувала живе до його смерти. І коли помер лікар, в доччиній великій печалі була також дрібка враженого самолюбства. Наче тато вибрав щось цікавіше, ніж життя, когось привабливішого, ніж дочка, й свідомо пішов услід за смертю, коли та поманила його пальцем. Рут шаленіла, коли бачила смерть, була здатна й на героїзм. Тільки в ці миті. Загроза погибелі ставала дороговказом, додавала ясности й відваги. Хай там що виробляв Мейкон, а Рут усе одно в глибині душі знала, що лікар не вмер би, якби сам не захотів цього. Усвідомивши свою поразку, відчувши себе приниженою й погордованою, запрагнувши метатися чоловікові, жінка провадила його сліпими стежками туди, звідки був єдиний вихід — побої. Ліна не знала, чому тато має напади люті. Натомість Корінтіанс здогадалася, звідки вони беруться. Мама навчилася доводити тата до шалу не докучанням, а своєю безпорадністю. Починала з того, що розповідала про якийсь випадок, у якому вона повелася, як добропорядна дурепа. Такі оповідки велися під час обіду, невинні, на перший погляд. Не очікувала, що хтось за столом поспівчуває їй. Усім за столом належало захоплюватися її чесністю та сміятися з її недолугости.

Колись Рут пішла на весілля. Виходила заміж онука старої мадярки — Анни Дворак, колишньої пацієнтки Рутяного батька. Він лікував чимало білошкірих людей — переважно робітників. Були серед них і білі жінки з середньої верстви, які мали лікаря за красеня. Анна Дворак вважала, що цей медик врятував життя її сина, не пославши його до туберкульозного санаторію. Було це 1903 року. Майже всі хворі, що туди потрапили, повмирали. Анна не знала, що чорношкірий лікар не мав права посилати пацієнтів до цього санаторію. Як і до лічниці «Милосердя». Не знала вона й того, що на початку століття методи лікування туберкульозу були просто-таки згубні. Знала лише, що чудо-цілитель прописав дієту, риб’ячий жир двічі на добу та призначив хлопцеві обов’язкові щоденні години відпочинку. Син вижив. Тож цілком природно, що Дворак запросила дочку диво-лікаря на весілля синової наймолодшої доці. Рут прийняла запрошення. Разом з гостями вона підійшла до вівтаря. Стоячи там навколішки й низько похиливши голову, навіть гадки не мала, що священикові залишалося одне з двох: або покласти облатку на її капелюшок, або проминути цю несвідому негритянку. Отець відразу розпізнав, що вона не католичка, бо не підняла голови на відповідні слова й не висунула язика, щоб на нього обережно покласти облатку.

— Corpus Domini Nostri Jesu Christi, — мовив священик і засичав пошепки: — Ц-с-с-с. Підніміть голову!

Глянувши вгору, Рут побачила облатку та прислужника, що тримав невелику срібну тацю.

— Corpus Domini Nostri Jesu Christi custodiat animam tuam...

І вона роззявила рот.

Пізніше, вже на гостині, священик прямо спитав Рут, чи вона католичка.

— Ні, — відповіла жінка, — я методистка.

— Бачу, — сказав він. — Що ж, причастя призначене Для...

Але його перебила старенька Дворак:

— Отче, я б хотіла познайомити вас із одною з моїх найкращих подруг. Це дочка лікаря Фостера. Її батько врятував Рікі життя. Не було б тут сьогодні Рікі, якби не...

Отець Падру всміхнувся й потиснув руку Рут.

— Я радий познайомитися з вами, міс Фостер.

Цей звичайнісінький випадок Рут переповіла з усіма подробицями. Ліна слухала й переживала разом з матір’ю все: і побожне зворушення, і невинну довіру, і збентеження. Корінтіанс слухала, розмірковувала й вичікувала, цікава того, як мама доведе цю історію до миті, коли Мейкон визвіриться на жінку чи вдарить її. Дояр слухав упіввуха.

— «Ви католичка?» — спитав мене священик. Я на мить розгубилася, а тоді відповіла: «Ні. Я методистка». І він сказав мені, що тільки католики можуть причащатися в костелі. А я й не знала про це. Гадала, що там до причастя може піти кожен. До нашої церкви може прийти будь-хто. А священик не встиг мені сказати все, що хотів, бо підійшла Анна й перебила його: «Отче, я б хотіла познайомити вас із одною з моїх найкращих подруг. Це дочка лікаря Фостера». О, він одразу розплився в усмішці. Потиснув мені руку і сказав, що дуже радий мати честь познайомитися зі мною. І все вийшло на добре. Слово чести, я не знала про звичаї католиків. Я пішла туди наївна, як ягнятко.

— То ти не знала, що тільки католики можуть причащатися в костелі? — спитав Мейкон. У тоні його голосу було чути недовіру.

— Не знала, Мейконе. Звідки мені знати?

— Адже знаєш, що вони відкривають свої школи, не посилають дітей до звичайних шкіл. І при тому вважаєш, що на їхні богослужіння може прийти кожен, кому тільки заманеться?

— Причастя є причастя.

— Вічна з тебе дурепа.

— Отець Падру так не вважає.

— Ти виставила себе на посміх.

— Місіс Дворак так не вважає.

— Вона просто хотіла, щоб весілля йшло гладко. Не дала тобі обісрати його.

— Мейконе, прошу тебе не вживати таких слів при дітях.

— Яких ще, до холери мами, дітях?! Тут усі дожили віку, щоб голосувати.

— Це не означає, що можна лаятися.

— Ти осоромилася в костелі, допекла всім на весільній забаві, а тепер розпатякуєш тут, за столом, яка ти була мудра?!

— Мейконе...

— Ще й брешеш, що там до тебе добре поставилися.

— Анна Дворак не була анітрохи...

— Анна Дворак не знає навіть, як тебе звати! Вона назвала тебе дочкою лікаря Фостера! Б’юся об заклад на сто доларів, що вона й досі не знає твого імени! Сама собою ти ніхто. Ти просто доця свого татка!

— Саме так, — проказала Рут тихо, але твердо. — Я доця мого татка.

І всміхнулась.

Мейкон навіть не поклав виделку. Впустив її на стіл, над хлібницею його пальці стулилися в кулак, що вцілив Рут у щелепу.

Дояр не мав ані найменшого наміру так вчинити. Втім, у глибині серця він відчував, що одного дня, коли батько вдарить матір, а син побачить, як вона затуляє вуста долонею й мацає язиком, чи цілі зуби, і, переконавшись, що цілі, силкується непомітно, щоб ніхто не зауважив, поставити на місце місток у роті, — то