Ірина Скрипник - Донька від Люцифера, Ірина Скрипник

Коли я відкрила очі, то зрозуміла, що знаходжусь у якійсь незнайомій кімнаті. Це точно була не моя кімната – меблі, колір стін, навіть запах повітря були чужими. Вікно з темними шторами пропускало лише трохи світла. Я відкинула ковдру в бік і побачила на собі широку сукню, через яку вже було помітно мій живіт. Це здивувало мене – скільки ж часу я спала?

Я обережно ступила на холодну підлогу. Відкрила двері і побачила вузький довгий коридор, немов у лікарні. Стіни були пофарбовані у світлий відтінок, а на підлозі лежав коврик, що приглушував звуки кроків. Я пішла босоніж по тому коридору, озираючись по бокам і шукаючи щось знайоме або якусь підказку того, де я знаходжусь. Йшла обережно і тихо, коли раптом помітила відчинені двері.

Зазирнувши всередину, я побачила Седрика, який сидів у кріслі, відкинувши голову на спинку. Він виглядав втомленим, але спокійним. На столі біля нього стояла пляшка вина і порожній бокал. Було помітно, що тим бокалом вже користувались – на ньому залишились сліди від губ. Пляшка також була наполовину порожня, що свідчило про те, що Седрик вже довгий час тут п'є. Я відчула полегшення – принаймні, ми живі.

Зітхнувши, я сіла в крісло біля столу. Тіло почало поступово розслаблятися. М'яка оббивка крісла прийняла моє тіло, і я вперше за довгий час відчула, як напруга починає залишати мої м'язи. Мої руки ледь тремтіли від втоми, і я інстинктивно потерла очі, намагаючись прогнати залишки сну.

——— Нарешті ти прокинулась, — промовив Седрик, розплющуючи очі і потягнувшись у кріслі. — Тут так нудно, що якби не вино, я б вже давно збожеволів від нудьги.

——— Де ми? — кинула я погляд на ельфа

——— В місті, яке Міхаель зробив спеціально для тебе, — відповів він, зітхаючи. — Він хотів подарувати тобі його на день народження дитини, але через певні обставини поселив нас тут раніше. Сказав, що тут нам нічого не загрожуватиме.

Я здивовано озирнулася навколо, намагаючись знайти якісь ознаки присутності Міхаеля. В кімнаті панувала тиша, тільки ледве чутно гуділи кондиціонери. Все було так спокійно, що здавалося нереальним. 

——— І де він зараз? — запитала я, знову повертаючись до Седрика.

——— Та хто ж його знає, — зітхнув Седрик. — Він не доповідає мені. Сказав тільки, що ти прокинешся, коли твоє тіло повністю відновиться і вам обом нічого не буде загрожувати.

Я здивовано глянула на свій живіт, який став значно більшим, поки я спала. Це було досить дивно – заснути з одним тілом і прокинутись з іншим. Я намагалась осмислити, скільки часу я була у стані непритомності.

——— І який в мене зараз термін?

——— Якщо я правильно рахував, то десь 20 тижнів, — відповів Седрик, трохи посміхаючись. — Тож ти в будь-яку мить вже можеш відчути поштовхи своєї доньки.

——— В мене буде дівчинка? — радісно подивилась на живіт.

Седрик же подивився на мене. Його очі відображали суміш емоцій – від радості до смутку, від полегшення до відчаю. Він мовчки спостерігав за мною. Потім взяв пляшку і направився до виходу.

——— Могла б і вибачитись, навіжена, — промовив він тихо, залишаючи кімнату.