Френк Херберт - Діти Дюни

ночі у той запаморочливий новий день, коли вона побачила, що його обличчя приєдналося до відображених у крапельках роси.

З дверей на даху, за низьким живоплотом мімози, охоронниця покликала її на сніданок. Алія зітхнула. Відчувала, що мусить вибирати між двома пекельними муками: галасом у її свідомості або ж галасом її слуг. Усі ці голоси були безглуздими, але впертими у своїх жаданнях, були шерехом пісочного годинника, який їй хотілося змусити затихнути вістрям ножа.

Проігнорувавши охоронницю, Алія глянула крізь сад у бік Оборонної Стіни. Бахада[15] залишила широку котловину, що, наче протерте віяло, покривала захищений обшир її володінь. Перед очима Алії розкинулася піщана дельта, освітлена вранішнім сонцем. Їй спало на думку, що невтаємничене око справді могло б прийняти це широке віяло за доказ того, що колись тут текла ріка. Насправді ж це було лише місце, де її брат зруйнував був Оборонну Стіну атомною зброєю Родини Атрідів, відкривши дорогу червам пустелі, що дали змогу військам фрименів здобути разючу перемогу над його попередником на престолі Імперії, Шаддамом IV. Тепер по той бік Оборонної Стіни широким канатом текла вода, щоб не допустити вторгнення пустельних червів. Хробаки не могли перетнути відкритої води, вона їх убила б.

«Якби ж я мала такий бар’єр у мозку», — подумала вона.

Черви! Черви!

Пам’ять принесла їй цілу колекцію образів хробаків: могутнього Шай-Хулуда, деміурга фрименів, смертоносну тварину з глибини пустелі, виділення якої містили безцінні прянощі. «Як дивно, що ці черви виростали з пласких шкірянистих форелей», — подумала вона. Вони були подібні до того багатолюдного натовпу в її свідомості. Піщані форелі, притиснувшись до поверхні планети, ставали живими цистернами; вони поглинали й утримували воду, аби їхня стадія піщаного хробака могла тривати. Алія відчула аналогію: деякі інші у неї в свідомості стримували небезпечні сили, що могли її знищити.

Охоронниця знову покликала її на сніданок, але цього разу з виразним нетерпінням.

Алія гнівно обернулася і махнула їй рукою — це означало, що та могла йти.

Охоронниця підкорилася, але грюкнула дверима.

Від звуку цього грюкання Алії здалося, наче її піймали на чомусь такому, що вона прагнула заперечити. Інші життя забили в ній потоком, як огидна хвиля. Кожне жадібне життя притискало обличчя до її зорових центрів — ціла хмара облич. Деякі мали поплямлену шкіру, інші були загрубілими, покритими чорними, як сажа, тінями, були там роти, схожі на вологі багатокутники неправильної форми. Натиск цього рою обливав її потоком, який вимагав, щоб вона піддалася течії і занурилася в нього.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні… ні… ні…

Упала б на стежку, якби не лава, що прийняла її безвладне тіло. Намагалася сісти — не могла, розпростерлася на холодній пласталі, далі шепочучи «ні… ні… ні…».

Хвиля у ній наростала.

Відчувала, що налаштована на кожен, навіть найлегший вияв уваги, усвідомлюючи ризик, чуйно сприймаючи кожен вигук із цих насторожених уст, що гомоніли всередині неї. «Я! Я!», «Ні, я!» Знала, що, як тільки приділить їм увагу, вони повністю її поглинуть — і вона пропала. Якщо ж вона вибере одне обличчя з натовпу й рушить за його голосом, то потрапить в егоцентризм того, що ділить із нею існування.

— Це з тобою робить передзнання, — прошепотів голос.

Вона затулила вуха руками, думаючи: «Я неспроможна на передзнання! Транс на мене не діє!»

Але голос наполягав: «Він міг би подіяти, якби ти йому допомогла».

— Ні… ні, — прошепотіла вона.

Інші голоси обплутували її свідомість: «Я, Агамемнон, твій предок, вимагаю аудієнції!»

— Ні… ні… — Вона притискала руки до вух, аж доки тіло не відповіло їй болем.

Несамовите кудкудакання в її голові спитало: «Що сталося з Овідієм? Це просто. Він став “тим же” Джона Бартлетта!»[16]

В її нестямному стані імена не мали жодного значення. Вона хотіла накричати на них і на всі інші голоси, але не могла відшукати власний голос.

Її охоронниця, яку старша служниця знову відіслала на дах, побачила Алію на лаві й сказала:

— Ах, вона відпочиває. Ти помітила, що минулої ночі вона погано спала? Заха, ранкова сієста, піде їй на користь.

Алія не чула своєї охоронниці. Її свідомість заполонив верескливий спів: «Старі й веселі ми птахи, ура, ура, ура!» Голоси відбивалися луною в її черепі, і вона подумала: «Я божеволію».

Її ноги ледь ворухнулися, наче вона намагалася підвестись із лави й утекти. Відчувала, що могла б урятуватись, якби тільки була спроможна наказати своєму тілу бігти. Мусила втекти, щоб кожна частка цього внутрішнього припливу не довела її до тиші, назавжди спотворивши душу. Але тіло її не послухалося б. Наймогутніші сили в імперіальному Всесвіті корилися найменшій її примсі, проте не її власне тіло.

Внутрішній голос захихотів, а тоді промовив:

— З певного погляду, дитино, кожен акт творення водночас є катастрофою. — Це був басовий голос, він ревів їй за очницями, а тоді знову захихотів, наче глузуючи з власного велично-велебного тону. — Моя люба дитино, я тобі допоможу, але натомість ти повинна допомогти мені.

Намагаючись здолати гучний гамір на тлі цього басу, Алія промовила, цокочучи зубами:

— Хто… хто…

У її свідомості з’явилося обличчя. Усміхнене, пухке, ніби дитяче, як не зважати на палкий жар очей. Вона намагалася відштовхнути його, але досягла тільки того, що побачила все тіло, часткою якого було те обличчя. Тіло було разючим, незмірно товстим, одягненим у вбрання, легкі випуклості якого виявляли, що ця маса вимагала підтримки портативних силових підвісок.

— Бачиш, — гримів бас, — це лише твій дідусь по матері. Ти мене знаєш. Я був бароном Владіміром Харконненом.

— Ти… ти мертвий! — видихнула вона.

— Так, звичайно, моя люба! Більшість із нас усередині тебе мертва. Але ніхто інший насправді не хоче тобі допомогти. Вони тебе не розуміють.

— Йди геть, — благала вона. — Ох, прошу, йди.

— Але ж тобі потрібна допомога, внучко, — переконував голос барона.

«Який у нього дивовижний вигляд», — подумала вона, вдивляючись у проекцію барона на внутрішньому боці заплющених повік.

— Я готовий допомогти тобі, — підлещувався барон. — Ці інші лише змагалися б, щоб перехопити всю твою свідомість. І кожен із них намагався б прогнати тебе геть. А я… мені потрібен усього лиш власний куточок.

Інші життя в ній знову здійняли гамір. Хвиля знову загрожувала її затопити, і вона почула верескливий голос матері. «Але ж вона жива», — подумала Алія.

— Мовчати! — наказав барон.

Алія відчула, що її внутрішнє прагнення підтримує цей наказ, зробивши його відчутним усій її свідомості.

Внутрішня тиша омила її, наче прохолодна купіль, серце, що досі калатало, почало повертатися