Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

— Над сим не маю сили... — зізналася бабка. — Я йшла до неї уночі, та став серед дороги і наставив роги — такі, як у оленя... Якби когось посперед мене вислали, був би мені біди не зробив. А так я повернула, не могла пройти. — Потім заговорила пошепки: — І Йван ішов із сього села. Може, його знаєте. Він робить те, що я. Вийшов з-під моста, став перед ним і каже: «Нікуди не йди!» Але той, пропав би, схопив його і вдарив ним об землю. Був би геть замучив, якби по дорозі не надійшов віз... Та — еге, розгнівався й замучив жону!..

Стара почалапала уздовж порічка, світячи ще з ночі ліхтарем.

І я не пішов далі, повернув через вільшняк додому. Шуміла вода, кричали ворони... Очі старої жінки — червоні, аж страшні — запали мені в душу, як дві жарини страху, і я не міг позбутися того почуття.

Побіг двором, увійшов до хати. Дівчина, яка вже при­йшла з дому, дуже мені зраділа, але двері замкнула на ключ.

— Страх, — сказала потай, — великий страх у селі... Всі жінки бояться... котру сеї ночі вибере собі... Так усіх замучить!..

— Хто? — чинився я, що не розумію.

— Хто?.. Той пан, що ходить по селу із зеленим пером за клебанею... Він — нечистий, але так з’являється...

Я спробував довідатися від неї щось більше, але намарне.

— Всі жінки, — зізналася, — лише про вас говорять. Ви їх можете спасти... Сільську ворожку не послухав... Івана побив... Має велику силу! — Вона дивилася на мене з такою наївною, дитячою вірою, що я враз отямився і перестав боятися...

Під ніч на всякий випадок зарядив свій стародавній пістолет і, будучи чомусь украй втомленим, ліг досить рано спати. Невдовзі глибоко заснув. Але крізь сон начебто почув дрібний стук у вікно. Я схопився з ліжка, скочив серед кімнат.

— Пустіть! Пустіть! — кричала Олена.

Серце моє застукало дужче. Я найбільше боявся за неї. Побіг відчинити.

Стояла вона боса, у нічній сорочці — а вже пішов сніг, білою пеленою покрив усю землю...

Впала мені до ніг, обняла коліна. Я взяв її за руку й повів до кімнати. Трусилася від страху і була, як лід. Та почала гаряче мене цілувати.

— Він прийде... Я знаю, він прийде й буде мене там, дома, глядати... Тому втекла до вас... Тепер уже нічого не боюся. Із вами не боюся!

Страх мій начебто пом’як, і, навпаки, я чувся вже хоробрим... Попросив її лягти і тепло накрив. Вона зітхнула й заплющила очі. Сам ходив по кімнаті та обдумував пригоду...

На старому годиннику вибила дванадцята година. Я піді­йшов до вікна, видивився надвір. Зі стріхи тихо капала вода. Від снігу було ясно... Миттю блиснув якийсь білий вогник, своєю ходою пішов через вільшняк, потім через воду і ви­ринув коло сусіда Юри. Звідти швидко завернув і... диво! — попрямував до хати Олени. Мені волосся стало дуба, але я силкувався не піддаватися уяві, що то ніхто иньший, як нечистий. Нараз вогник згас... А за хвилю знову показався перед її хатою. Звідти прямо пустився сюди!..

Я взяв пістолет і стис в обох руках. Потім стиха відчинив вікно. У кімнату вдарив вихор холоду. Здавалося, я трачу притомність. Тіло задубіло. Душа моя змінилася в невиказаний крик... І ось я ніби бачу, як високий пан із зеленим пером за клебанею наближається до мене. Не тямлячись, я випалив...

У відповідь почувся приглушений крик... Потім стареча лайка. Олена схопилася й побігла надвір, гадаючи, напевне, що я там. Зачулася розмова. До хати, все ще лаючись, зайшов сільський чародій Іван — з ліхтарем у руці. Він голосно сказав:

— Не стріляйте!

— Уже не стріляю, — озиваюся йому.

— Коли так, то слухайте, чому я прийшов. Несила більше сторожити від нього село. А кажуть, ви розкопали гріб і зняли колодиці з того мертвого, що ходить. Ви їх собі намалюйте, пане, і верніть на місце. Замкнемо його знову. Не знаєте, то я вам розповім. Майже сто років тому тут, у сьому домі, жив молодий граф. Він був дуже красний і носив клебаню з зеленим пером, його полюбила одна молодиця, у якої помер чоловік. Та пан собі блудив і за иньшими. І одної ночі, коли прийшов до неї, вона за те, що не був їй вірним, його задушила... Боялися, що після такої насильної смерті пан буде ходити до молодиць далі — як нечистий дух, тому його заперли на колодиці. А ви того не знали і звільнили... Збирайтеся і ходім, аби то все зробити до рана.

Невдовзі ми ступали по невеличкому снігу, що випав на болото. По дорозі зайшли на єпархію, де жив самітний піп. Зняли його з ліжка, одягли в що треба. Він був товстий, лінивий. Але підкорився моєму авторитету й Івановій просьбі, тому пішов із нами.

Ми розкопали гріб, відкрили труну. Я поклав колодиці на місце — так, як вони лежали... Потім сонний піп сяк-так запечатав наново могилу.

І все пройшло, в селі настав спокій.

Олена з того часу — мій найвірніший приятель. Вона самовіддано супроводжує мене у моїх експедиціях, наче