Володимир Кільченський - Присмак волі

Зовсім поряд уже бурлив люд, і побратими, тримаючи за вузди коней, підійшли до перевізників. Привітавшись, Андрій став домовлятися про перевезення двох козаків і трьох коней.

Андрій спостерігав за дивним, на перший погляд, виглядом перевозу. На замерлому дерев’яному настилі стояв чи то здоровенний пліт, чи то сани, а з-під нього виглядала товстелезна мотузка, що підходила до двох велетенських коловоротів, які поєднувалися між собою вирубаними в них зубцями. Тут же стояли коні зі звичайною збруєю, але замість воза — голоблі, до яких були вплетені кінці товстої мотузки. Перевізник, взявши гроші з хлопців, примусив зняти з коней торби і покласти за решітчасту загорожу. Поглянувши на здивованих козаків, кинув:

— Так треба...

Коли вже на плоту було шестеро коней і одні сани, він щось сказав молодому помічнику, і той заволав на протилежний бік, до якого було більше ста сажнів:

— Дядьку Луко! Ми рушаємо!..

З того боку почувся голос перевізника:

— Рушай!

Молодий перевізник злегка підстьобнув двійко коней, і ті слухняно пішли по колу, накручуючи мотузку на велетенське колесо. Коли пліт-сани віддалилися від берега сажнів на тридцять, старший перевізник гукнув до гурту людей:

— Ставайте обережніше! Крига ще молода!

Люди, витягнувшись ланцюгом, ішли віддалік від плоту, обачливо давлячись під ноги. Андрій чеберяв майже одним із перших, позаду рухався Ярема, тримаючи на плечах пов’язані поміж собою торби. Пліт-сани досяг середини річки, і ті, хто ступав за плотом, почули потріскування льоду. Люди у задніх рядах, почувши цей тріск, кинулись назад, а Андрій схопився за товсту мотузку, яка була поряд і від натягу аж танцювала, рухаючись вниз-угору. З протилежного берега, побачивши, що гурт людей захвилювався, крикнули:

— Йдіть помалу!.. Крига завжди тріщить, допоки не вдарять водохресні морози!

Підлужний, тримаючись за мотузку, знову рушив уперед, і тут знову почув гучний тріск від плоту. Тепер коні захвилювалися і стали штовхатися боками. Андрій, побачивши неспокій своїх жеребчиків, крикнув їм заспокійливим голосом:

— Орлику, стояти! Буйко, тримайся спокійно!

Андрієві скакуни заспокоїлись, і регата коней також перестала розхитувати пліт. Добре, що до протилежного берега було вже недалечко. Пліт підсовувався до обледенілого настилу, і Андрій побачив, як він уже заковзав по ньому. Через якусь мить і він сам уже ступив на настил і, оглянувшись, побачив, що Ярема йде позаду нього.

Перевізники прибирали переднє риштування і посміювалися, поглядаючи на Андрія. Той, побачивши посмішки молодих перевізників, зауважив:

— Я не за себе... За коней лячно стало!

Тоді один із них, доброзичливо глянувши у бік Андрія, весело промовив:

— Хай би й луснула крига! Пліт залишився б у воді... Ми влітку на ньому перевозимо, а взимку ще й полози набиваємо!

Підлужний розуміюче кивнув головою і вже зі сміхом, погоджуючись із перевізником, відказав:

— Та я знав про це, але ж коні не винні... Вони ж цього не знали!

Цю розмову почув Ярема, і молоді хлопці та козаки сміялися, виводячи коней з плоту. Андрій перебрав повід із рук перевізника і повів скакунів по пологому берегу, віддаляючись від перевозу. Його наздогнав Ярема, і вони заходилися лаштуватися до подальшого шляху на Присамарщину.

Обидва коня тиснулися головами до Андрія, і він став нахвалювати скакунів та погладжувати по щелепах. Відчувалося, що вони задоволені такою увагою хазяїна. Андрій не став зволікати. Підійшовши до Буйка, скочив у сідло. Зрушили з місця і, оглянувшись, ще раз подивилися на місце перевозу.

— А все ж гарні хлопці ці перевізники!.. Упевнено вели пліт. Я, було, перелякався за коней. Ти ж бачив, як вони харапудилися?.. — не вгавав Андрій.

Підлужний запам’ятав настанови Макара Пилипенка, і вони, зустрівши когось, запитували напрямок до Келеберди. Небагато траплялося таких, що бажали зупинятися, а ще менше зналося на селах, розташованих далі на схід. Проте знайшлися люди, які вірно направили їх на шлях до урочища Келеберда.

Під вечір хлопці дісталися до Келеберди і, побачивши декілька хатинок, напросилися на ночівлю. Домовились про ціну на фураж, і вже трійка скакунів старанно хрускотіла, пережовуючи овес. Хлопці побачили величеньку діжку, яка стояла у стайні, і наносили в неї води, а потім пішли до хати, де господиня обіцяла їм гаряче вариво.

Невелика оселя була побудована з дерева і мала холодні сіни та при них комору. Господа була добре натопленою, і в печі вже дотлівали головешки, не даючи захолонути їжі, що чекала козаків на чорній закіптявілій колоді, яка трималася на двох стояках. Літня жіночка допомогла хлопцям обмитися з дороги, із задоволенням поливала на їхні спини теплу воду. Тітонька Марфа була рухливою та веселою, тож допоки хлопці розкладали речі, на столі вже стояла вечеря і штоф із мутнуватим напоєм. Із козаками пригостилася горілкою і господиня, а потім стала розповідати про тяжке життя одинокої жінки.

Андрій із Яремою слухали невеселу оповідь про життя Марфи і дивуватися силі та вдачі цієї жіночки, що втратила рідню і живе самітницею поряд із цим дикуватим урочищем. Андрій запитав, з чого вона харчується. Поряд багато дичини, але ж мисливців немає. Марфа відповіла, здивовано дивлячись на хлопців:

— Мої курочки, корівка з баранчиками дають їжу... А раніше мій багато дичини приносив, удачливий був мисливець!