Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

У цю лиховісну пору на судні погасла вся веселість - природна чи вдавана. Стаб більше не силкувався викликати усмішки, Старбак не намагався їх гасити. Радість і горе, надія і страх - усе було наче розтерте на найтонший порох у окутій залізом ступі Ахавової душі. Наче автомати, люди безмовно сновигали по палубі, весь час відчуваючи на собі деспотичне око старого капітана.

Та якби ви пильніше придивилися до нього в ті потаємніші, інтимніші хвилини, коли він гадав, що на нього не падає нічий погляд, то побачили б, що так само, як Ахавові очі вселяли жах у душі матросів, погляд незбагненного парса вселяв жах у його душу чи принаймні якимсь чином нездоланно впливав на нього. Тепер кощавого Федаллаха сповивала ще невловніша, ще дивніша загадковість; його бив безупинний дрож, і матроси поглядали на нього так, наче не вірили, що це справді жива істота зі смертної плоті й крові, а не тремтяча тінь, відкидана на палубу якоюсь невидимою істотою. І ця тінь завжди витала на палубі. Навіть уночі ніхто не бачив, щоб Федаллах спав чи спускався в кубрик. Він, бувало, простоював нерухомо цілі години, але не сідав і не лягав ніколи. Його дивовижні збляклі очі виразно промовляли: «Ми, двоє вартових, ніколи не спочиваємо».

Не бувало тепер і так, щоб хто з моряків чи вдень, чи вночі, вийшовши на палубу, не побачив там Ахава. Він або стояв, устромивши кістяну ногу в опорну ямку, або чітко міряв кроками палубу між двома незмінними межами: грот- та бізань-щоглою,- або ж стояв у каютному люку, поставивши живу ногу на палубу, ніби готовий ступити вперед. Капелюх його був насунутий аж на очі, і матроси ніколи не могли напевне сказати, чи заплющує він їх бодай на хвилину, хоч би як нерухомо стояв капітан і хоч би скільки вже минуло днів і ночей, відколи він лягав у свою койку. Так, вони ніколи не знали напевне, чи ті очі коли-небудь заплющуються, а чи весь час пильно стежать за ними навіть тоді, коли Ахав цілу годину підряд стоїть там нерухомо, а нічна роса, не струшувана, збирається краплями на його плащі й капелюсі, наче вирізьблених із каменю. Одяг, що промокав за ніч, удень висушувало на ньому сонце, і так день за днем, ніч за ніччю. Він уже не спускався під палубу, а посилав до каюти когось, коли йому було щось потрібне.

І їв він теж надворі - тільки обідав та снідав, а до вечері ніколи й не доторкався; і бороди не підстригав: вона росла в нього, темна, скошлана, немов видерте з землі коріння повалених дерев, з якого й далі пробиваються пагони, хоча колись зелені верхів’я вже засохли. Та хоч усе його життя стало тепер однією суцільною вахтою на палубі і хоч парс вистоював свою зловісну вахту так само неухильно, ніхто не бачив, щоб вони розмовляли між собою - хіба що зрідка про якусь невідкладну дрібницю. Хоч ці двоє були неначе поєднані якимись нездоланними таємними чарами, але на вигляд, у очах пригніченої страхом команди, вони були далекі один від одного, мов два полюси. Коли вдень їм траплялось перемовитися словом, то вночі вони були наче німі один для одного. Часом вони по багато годин підряд безмовно вистоювали отак нарізно в місячному світлі: Ахав у своєму люку, а парс біля грот-щогли,- але невідривно дивились один на одного, немовби Ахав бачив у парсі свою відкинуту вперед тінь, а парс у Ахаві - своє втрачене тілесне єство.

І все ж таки саме Ахав у своїй власній істоті - такій, якою вона владно являлася його підлеглим щодня, щогодини, щохвилини - здавався незалежним паном, а парс - тільки його рабом. Тим часом обидва були наче впряжені в одне ярмо і обох їх поганяв якийсь незримий деспот: кощава тінь не відставала від твердої плоті. Адже, хай там який був парс, Ахав лишався твердою основою всього.

З першим слабеньким проблиском світанку з юта вже долинав його залізний голос: «Марсові, на щогли!» - і цілий день, та ще й після заходу сонця, після смеркання щогодини гримів той самий окрик, наче удари вахтового дзвона: «Що там видно? Пильніше! Пильніше!»

Та коли минули вже чотири дні після зустрічі з «Рахіллю», що шукала своїх дітей, а ніхто ще не вгледів жодного фонтана, старого неначе охопила недовіра до своєї команди - принаймні до всіх, крім поган-гарпунників. Він, здавалося, сумнівався, чи й Стаб та Фласк не заплющують умисно очей на те, чого він шукає. Та якщо й справді у нього виникали такі підозри, він розважно утримувався від висловлювання їх; хоча вчинки його наче свідчили про ті підозри.

- Я сам добачу кита перший,- сказав він,- Так! Дублона мусить заробити Ахав! - і власними руками виплів схоже на кошик мотузяне гніздо. Тоді послав на щоглу одного матроса підвісити там простий одношківний блок і пропустити крізь нього линву, до одного кінця прикріпив свій кошик, а до другого нагель, щоб закріпити линву на фальшборті. Зробивши це і ще держачи той кінець у руці, він обвів поглядом усю команду, переводячи очі з одного на другого. Той погляд довше затримувався на Дагу, Квіквегові й Тештіго, але уникав Федаллаха. Нарешті, твердо й упевнено втупивши очі в старшого помічника, Ахав сказав:

- Візьміть линву, сер. Віддаю все в твої руки, Старбак.

Потім заліз у свою сітку-гніздо і звелів підтягувати його на щоглу. Коли його підняли, Старбак сам закріпив кінець линви на фальшборті й залишився біля неї. Тепер Ахав, міцно обхопивши однією рукою грот-щоглу, окидав поглядом весь багатомильний простір, що відкривався з такої висоти спереду, ззаду й з боків корабля.

Коли треба щось зробити дуже високо на рангоуті, в такому місці, де нема на що зіпертись ногами, моряка підтягують туди на линві, і, поки він працює там, за закріпленим унизу кінцем її весь час наглядає спеціально приставлений вахтовий. Бо в густому плетиві бігучого такелажу не завжди можна точно розгледіти з палуби, куди йде яка снасть, а закріплені внизу кінці снастей дуже часто доводиться скидати з нагелів, і дуже легко хтось із матросів може помилитися, віддати не той кінець, і піднятий нагору моряк упаде в море. Щоб цього не сталося, до линви, на якій він піднятий, і приставляють постійного наглядача. Отож Ахав