Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

не боялись, я не стану вас переслідувати. Але якщо побачу колись вас саму у такому місці, де небагато людей, то боюсь, ви пробачте мені, що не вдержусь і підійду до вас. Я знаю, що це по-дурному, але для мене це так цікаво… Ви ж теж признались, що вам не скучно зі мною…

Ольга промовчала, і він заговорив знову:

— Ви не бійтесь, що я вас скомпрометую перед вашими кавалерами. Не треба займатись самообманом, панно Річинська. Тепер, коли ви станете панною без посагу, вони й так не дуже будуть набиватись. Ви звикайте, зживайтесь поволі з думкою, що в їх понятті ви уцінений товар. Перепрошую, я сказав дурницю…

Він подивився на неї і зразу ж замовк. Ольга не плакала, але мужність, з якою вона перемагала сльози, викликала в нього глибше співчуття, ніж самі сльози.

— Пробачте, — сказав м'яко, як ще ніколи досі, — я не хотів зробити вам прикрості…

— Нічого. Мені треба, щоб зі мною так розмовляли. Ви маєте рацію. Я багато дечого не знала досі.

Завадка схопив її руку і, незважаючи на її протести, придержав у своїй долоні. Рука її — як впіймане звірятко, що шарпнулося сюди-туди, а потім принишкло, заспокоєне теплом його долоні.

— Але це не означає, що ви не хочете більше зустрітись зі мною?

— Не знаю. Тепер нічого не можу вам сказати. Пустіть мене, я піду собі…

— Ідіть. — Він не тільки пустив її руку, але ще й поступився місцем, хоч його було доволі. — Я постою трохи, а потім піду за вами, щоб вас не скомпрометувати навіть перед вітром.

Ольга йшла у місто, а він стояв і дивився їй услід. Чорна у білу смужку пляма її плаття чимдалі все зменшувалась.

«Дивачка», — думав, здаючи собі справу, що це не те слівце, але він поки що не знаходив його і тому повторив ще декілька разів «дивачка».

* * *

Пройшла неспокійна ніч (наркотик «якось-то буде» зовсім не діяв), за нею день, сповнений тривожних думок і сумнівів, потім ще одна ніч, а на другий день вранці Ольга вирішила остаточно шукати праці.

Вона ще і ще повторювала в думках розмову з Завадкою, найбільш неприємні для себе вислови, як «уцінений товар», повторювала вголос і остаточно прийшла до висновку, що він багато де в чому має рацію. Картина її майбутнього, хоч змальована ним такими грубими, незугарними фарбами, дуже згущеними в деяких місцях, в основі своїй правдива. Якщо якась з сестер залишиться на утриманні Безбородька, то, для Ольги тепер це вже ясно, її чекатиме доля цьоці Мінці. Була колись у родині Річинських така собі стара незаміжня тітка цьоця Мінця, яка їздила від сім'ї до сім'ї, няньчила дітей, а стрийко Нестор дражнив її «бездомною кішкою». Отака доля «бездомної кішки» може чекати й на Ольгу, якщо вона заздалегідь не подумає про своє майбутнє.

В Нашому виходила жіноча газета. Ольга знала, що було б найпростіше подати оголошення в газету. Адже таким способом чимало жінок шукає не тільки праці, але й чоловіків.

Безперечно, що найдоцільнішим було б подати оголошення у львівську пресу. Та Ольга не могла цього зробити з багатьох причин. Без сумніву, найосновнішою була та, що в неї не було грошей на оголошення в столичній пресі. По-друге, вона не була певна, чи не сидить у кожній редакції хоч один чоловік, який знає покійного батька бодай з прізвища (уявляла собі їх міну при повідомленні, що «одна з Річинських в розшуках праці подається до газети!»); потім виникав страх від протилежних думок: її нікому не відоме прізвище навряд чи викличе у когось бажання запропонувати їй працю.

Місцева жіноча газета, напевне, вмістила б оголошення, та цю можливість Оля відкладала на самий кінець. Нарешті-таки мусила скористатися з неї.

Ні, не так легко було постукати у двері, куди раніше ніколи Оля не заходила, бо не потребувала цього.

Тепер вона стояла в темних сінях редакції газети «Нова жінка» і нашвидку шептала оченаш, щоб усе пішло добре.

— А, панно Річинська! Прошу дуже!

Оля не знає, що їй легше було перенести холод, ніж цю надмірну ласкавість, яка, по суті, була вишуканою формою приниження.

— Прошу, прошу сідати! Чим можемо служити? (Ой боже, вони їй — служити!).

Чоло Олі починає перлитись від поту. Редакторка, все ще ласкаво усміхнена, схиляючи набік голову, з-під пенсне водить очима по Олиному чолі, ніби лічить на ньому Мікроскопічні краплини поту. В Олі починає щось бунтуватись. До біса! Чи цими перлинами не окупила вона вже надмірної гордості Річинських? Редакторка повинна б стати їй у пригоді.

— Я хотіла, прошу пані редакторки… — бентежиться Оля, а потім стає ще червонішою від того, що бентежиться.

— Сміливо тільки! Прошу сміливо!

Оля готова ручатись, що редакторка вже догадалась, про що їй ідеться. І хоч догадалась, прикидається, аби ще нижче, ще болючіше пригнути її до землі.

— Я хотіла б подати оголошення в газету. Скільки це коштуватиме?

Не зважилась попросити, щоб оголошення прийняли безплатно.

— Яке то має бути оголошення, панно Річинська? Бо… матріомоніальні коштують в нас двадцять сотиків від слова… Тим, що шукають праці, вміщуємо безплатно.

Сорочка прилипає Олі до плечей. Та баба припускає, що вона, Оля Річинська, може давати матріомоніальні оголошення!

«Панна з доброї родини, років двадцять, гарна, порядна»… І т. д. Б-р-р! В першу хвилину Оля ладна втекти, але миттю змірковує, що такий вчинок був би нерозсудливим і некорисним для неї. Оля набирається відваги і пробує все перевести на жарт.

— Ой-ой-ой! Аж двадцять сотиків від слова! Та цілий жених не вартий стільки! Ні, пані редакторка, я хотіла б дати оголошення про працю і, по можливості, — знову стало гаряче від сорому, — щоб це залишилось таємницею.

Редакторка споважніла.

— Ага. Розумію вас. Добре.

Олі здалось, що вона тепер поставилась до неї серйозно. Якщо Оля не помилилась, то в цьому уважному ставленні редакторки до неї була ще й нотка охоти допомогти їй.

Редакторка вийняла свій блокнот і очікуюче подивилась на Олю.

— Який текст оголошення має бути?

— Я думаю, — почала Оля пригадувати різні зразки об'яв, яких так багато бувало в щоденних газетах. — Я думаю так: «Дочка померлого священика, років двадцяти одного, шукає якої-небудь роботи».

Редакторка посміхнулась:

— Це не годиться, панно Річинська!

Оля розгубилась.

— Я не можу такого оголошення подавати у своїй газеті, бо воно тільки даремно займе місце. Так на нього ніхто не відгукнеться.

Оля все ще нічого не розуміла: дивилась на редакторку безтямними очима. Редакторці, здається, стало