Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного (початок XVII ст.) (Рихлик Є. Сава Чалий і Сава Цеглинський у польській літературі.— Збірник заходознавства. К-> 1929), то М. І. Костомаров, автор першої історичної драми в новій українській літературі — «драматичних сцен» за мотивами народної гіісґіі під назвою «Сава Чалий» (1838), очевидно ж, через це відніс зображені в ній події до XVII ст. Він на той час ще не мав у своєму розпорядженні документів, які б дозволили правильно датувати події, пов’язані з іменем Сави Чалого.

, Немає згадок про нього і в працях інших російських та українських істориків першої половини XIX ст. Першим підняв питання про Саву Чалого, спростувавши неправильні, твердження І. Срезневського і М. Максимовича і датуючи події першою половиною XVIII ст., А. Скальковський у двох працях: История Новой Сечи. Одесса, 1846, ч. 1, с. 130—135; Наезды гайдамак на Западную Украину. Одесса, 1846, ч. 2, с. 49. Важливо підкреслити, що А. Скальковський користувався документами з архіву Запорізької Січі.

На основі відомостей, поданих А. Скальковським, і взятих з різних варіантів народної пісні, спробу узагальнити образ Сави Чалого зробив російський і український письменник та історик Д. Мордовцев у монографії «Гайдамаччина» (Спб., 1870).

Однак найціннішим набутком історичної науки про Саву Чалого став третій том третьої частини і другий том шостої частини «Архива Юго-Западной России» (К., 1876), в якому було вміщено листування польської шляхти, актові записи, універсали коронного гетьмана, скарги панів на гайдамаків, хроніку з польських газет і т. ін.

Оскільки драматург у своїх листах не вказав, які саме історичні матеріали він читав, готуючись до написання трагедії «Сава Чалий», а його особистий архів, де могли б зберегтися витяги з джерел, загинув, то слід гадати, що основним джерелом трагедії «Сава Чалий» був передусім «Архив Юго-Западной России», а також різні варіанти «Пісні про Саву Чалого», публікація яких у середині і другій половині XIX ст. продовжувалась у багатьох збірниках: «Старосветский бандуриста» М. Закревського (1859); «Пісні, думки і шумки руського народу на Поділлі, Україні і в Малоросії» А. Коципінського (1862), «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» Я. Головацького (1878).

Декілька з цих публікацій наведено, а ще більше зафіксовано в примітках до видання «Історичні пісні» (К., 1961, с. 467—497, 981—983). Там же вміщено і дві пісні — «Та йшов Гнатко, та йшов братко тихесеньким шляхом» і «Ой ще не світ» (с. 498—499, 984), які Д. Мордовцев небезпідставно вважав ідейно й художньо пов’язаними з піснями про Саву Чалого і висловив припущення, що в них ідеться про якусь невдалу спробу Гната Голого захопити Саву Чалого (Мордовцев Д. Гайдамаччина. Изд. 2-е. Спб., 1884, с. 50—51). До цього ряду належить пісня «Іде Харко із Туреччини (Пісня про Харка і Гнатка)» (Історичні пісні, с. 506).

Цілком можливо, що І. К. Тобілевич знав публікацію «Спів про Саву Чалого» невідомого Е. Сакуна (вірогідно, це один із псевдонімів О. Конись-кого, бо є відомості, що він підписував свої твори «Іван Сакун») у львівському журналі «Правда» (1872, ч. 6, с. 278—286). Цей твір складався з дванадцяти частин і являв собою звичайну контамінацію з відомих варіантів пісні. Наукової цінності він не має, але як фактаж для драматурга міг пригодитися.

До речі, цими матеріалами міг скористатися також український письменник К. М. Устиянович, автор віршованої драми «Сава Чалий», про написання якої була вміщена хронікальна замітка у львівській газеті «Діло» (1895, 16(28).Х). Але вона не була надрукована, отже, говорити про якийсь її вплив на І. К. Тобілевича не доводиться.

Не виключено, що І. К. Тобілевич знав варіант пісні «Ой був в Січі старий, сивий, на прізвище Чалий» («Дума про Саву Чалого»), записаний С. В. Тобілевич десь після 4 жовтня 1894 р., а можливо й інший, якщо запис було здійснено за життя драматурга, бо, на жаль, вказано тільки, що записано від няньки Явдохи у с. Новоселиця Балтського повіту Подільської губернії (Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич. К-, 1982, с. 254—256, 406—407).

«Пісню про Саву Чалого», як і легенди та перекази про Гайдамаччину і про того ж таки Саву Чалого, зокрема, драматург міг не раз чути на рідній Херсонщині від місцевого населення. Журнал «Киевская старина» повідомляв, наприклад, у 1887 р., що старші люди на Херсонщині пам’ятають пісню «Ой був собі козак старий, по прізвищу Чалий» і що один із старих чоловіків с. Лозоватки Єлисаветградського повіту, Яків Мусійович Біланенко розповідає переказ про те, як було вбито Саву Чалого («Киевская старина», 1887, кн. 9, с. 194).

С. В. Тобілевич у своїх спогадах відзначила: «Народна дума про Саву Чалого збудила в Івана Карповича цікавість до кращого обізнання з тим періодом історії України, в який міг діяти ватажок-гайдамака, що зрадив народній справі. Сама по собі-зрада вчорашнього героя (перехід його на бік ворогів) не була цікавою подією для Івана Карповича. Відомості про ту зраду, які подавала дума про Чалого, були занадто дріб’язковими. Товариші покарали його за «сукні й адамашки» та за інші дарунки, якими заплатила польська шляхта зрадникові за його допомогу в знищенні своїх колишніх друзів і бойових товаришів. Іван Карпович хотів ускладнити почуття- зрадника, наділивши його неначе щирим бажанням урятувати рідну землю від кривавих боїв повстанців-гайдамак з панами. Багато й довго міркував письменник над темою «Сава Чалий», над розгортанням сюжету трагедії людини, яка в своєму серці мала вірність і любов до батьківщини, а проте пішла хибним шляхом. Чимало різних історичних джерел довелося йому вивчити, перш ніж приступити до створення п’єси. Іванові Карповичу хотілось написати п’єсу правдиво з історичного боку і водночас змалювати Саву в новому освітленні. Показати його тяжку помилку, а не лише підлу зраду. Отож письменник, зберігши історичну правду щодо подій, подав образи своїх персонажів цілком імовірними і переконливими» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 330).

Яким же поставав історичний Сава Чалий з документів, що ними користувався І. К. Тобілевич?

Міщанин з Комаргорода Ямпільського повіту на Поділлі (тепер село Томашпільського району Вінницької області), служив ротмістром (сотником) надвірної міліції у князя Юрія Любомирського в Рашкові під Шаргоро-дом (тепер ця назва в довідниках не фіксується). Полком міліції командував полковник Верлан, який у 1734 р. очолив повстанський рух проти шляхти на Поділлі. В травні 1734 р.в Умані Сава Чалий в присутності Верлаиа, який заявляв, що після вигнання «іноплемінників» все Поділля буде приведено до Росії разом з новоствореним козацьким військом, склав присягу на вір* ність російській цариці Анні Іоаннівні. Пізніше Сава Чалий відділився від Верланового загону.