Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

вони приїхали з Тари, але місте’ Рет ні до кого не озивається. Ой міс Меллі, це страшно! І ще буде гірше, бо серед людей перегуди всякі підуть. А сьо’дні ввечері,— Мамка урвала мову й знову втерла носа рукою.— Сьо’дні ввечері міс Скарлет перестріла його над сходами, коли він вернувся, і ввійшла з ним в кімнату до нього й сказала: «Пох’рон буде завтра вранці». А він і каже: «Як зробиш це, я тебе завтра ж і вб’ю».

— Ой, та він, мабуть, просто збожеволів!

— А так, мем. А далі вони вже тихіш балакали, і я не розчула всього, ото ті’ки він казав, що міс Гарні боїться темряви і що в труні страх як темно. А трохи згодом міс Скарлет і каже: «Чого ти так журишся, коли це ж ти вбив її, аби вдовольнити свою пиху». А він тоді: «Чи у тебе жалю немає?» А вона: «Немає. І дитини теж немає. У мене вже сили нема терпіти, як ти поводишся після смерті Гарні. Це ж сором на все місто. Пиячиш без кінця, і коли тобі здається, ніби я не знаю, де ти збуваєш час, то ти дурень. Я знаю, що ти ходиш до цієї потіпахи, до Кралі Вотлінг».

— Ой ні, Мамко, ні!

— Але ж так, мем. Так вона й сказала. І, міс Меллі, це правда. Негри дізнаються про все швидше за білих людей, і я знала, де він ходить, ті’ки я нікому ні слова. І він не став відмагатись. Він сказав: «Атож, я там і був, і тобі нічо’ так дивуватись, бо це тебе не тичеться. Дім розпусти — тиха пристань після того пекла, що в нас у домі. А у Кралі найдобріше серце на світі. Вона не шпигає мене безнастану, що я вбив свою дитину».

— О! — скрикнула Мелані, вражена до глибини душі.

Її власне життя було супокійне й захищене, воно минало З колі людей, сповнених любові до неї і доброти, отож картини, які поставали зі слів Мамки, їй несила було ні збагнути, ні сприйняти. А проте нараз щось зринуло в її пам’яті, постав якийсь образ, що його вона поспішила відігнати від себе, як відганяла б думку про чиюсь голизну. Про Кралю Вотлінг говорив Рет того дня, коли плакав, поклавши голову їй на коліна. Але ж він кохав Скарлет. Вона не могла в цьому помилитися того дня. І Скарлет, звісно, теж його кохала. То що таке сталося поміж ними? Як можуть чоловік і дружина шпигати одне одного такими гострими ножами?

Мамка тим часом натужно повела мову далі.

— А згодом міс Скарлет вийшла з кімнати, біла як полотно, але зуби зціплені, і коли побачила мене, сказала: «Пох’рон завтра, Мамко». І пройшла проз мене, мов привид. Серце в мені так і впало, бо як міс Скарлет сказала що, то так і зробить. А як місте’ Рет скаже що, то він теж так і зробить. А він же сказав, що вб’є її, коли вона це посміє. Я вже й зовсім тоді розгубилася, міс Меллі, бо ж у мене важкий тягар був на сумлінні. Це ж ніхто, як я, міс Меллі, настрахала малу панночку темрявою.

— Ой Мамко, але це не має значення... тепер уже не має!

— Ні, мем, таки має. В тому ж і весь клопіт. І оце мені свінуло в голову, що краще повинитися місте’ Рету, хай він навіть і вб’є мене, бо так мені тяжко на сумлінні. Тож я протислася до нього в кімнату, поки він ще не замкнувся, і кажу: «Місте’ Рете, я прийшла висповідатись». А він крутнувсь до мене, як несповна розуму, і каже: «Іди геть!» Я ще зроду так не перестрашилась, як ту мить, їй-бо. Але таки кажу йому: «Будь ласка, добродію, місте’ Рете, дозвольте, я все розповім. А там уже хай і смерть. Це ж бо я настрахала малу панночку темрявою». І стою, схиливши голову, жду, коли він стукне мене. Але він нічо’ навіть не сказав. Тоді я кажу: «Я не х’тіла ніякої шкоди. Ті’ки ж, місте’ Рет, ця дитина була така вже необачна, нічо’ тобі не боялась. І як усі вкладуться спати, вона вилазила з ліжка й боса шастала по всьому дому. Я страх непокоїлась — ану ж заб’ється. Тож я й сказала їй, що в темряві водяться привиди й страховиська.»

І тоді... знаєте, міс Меллі, що він зробив? Лице його злагідніло, і він підступив ближче й поклав руку мені на плече. Це він уперше в житті таке зробив. І каже: «Вона була смілива, еге ж? Окрім темряви, нічо’ не боялася». І коли я кинулася в плач, він каже: «Ну, ну, Мамко»,— і погладив мене. «Ну, ну, Мамко, не побивайся так. Я радий, що ти мені це сказала. Я знаю, що ти любиш міс Гарні, а як любиш, то все інше не має значення. Що в серці, ось це має значення», Я вже після цього ожила, зібралася з духом і кажу: «Місте’ Рете, добродію, а як же з пох’роном?» Тоді він крутнувся до мене, мов скажений, очі зблискують, і каже: «Боже милий, а я думав, що хоч ти розумієш, як ніхто інший не годен. Гадаєш, я дозволю покласти мою дитину в темряву, коли вона так її боялася? Я ось і зараз чую, як вона кричить, пробудившись потемки. А я не хочу її лякати». Я вже тоді, міс Меллі, була певна, що він схибнувся. П’яний він, і не виспаний, і не їв давно, але це дрібниця. А от гірше, що він стерявся умом. Він просто виштовхав мене за двері й сказав: «Геть під три чорти!»

Я пішла вниз і подумала собі: він каже, що ніяко’ пох’рону не буде, а міс Скарлет каже, що буде завтра вранці, і кінчиться це стріляниною. І в домі повно родичів, і сусіди вже талалакають і кудкудачуть, мов кури на сідалі, і я подумала про вас, міс Меллі. Ви п’инні прийти помогти нам.

— Ой Мамко, я ж не можу встрявати в це!

— Як ви не можете, то хто може?

— Але що я можу зробити, Мамко?

— Я не знаю, міс Меллі. Але ви щось придумаєте. Ви можете поговорити з місте’ Ретом і, може, він послухає вас. Він дуже шанує вас, міс Меллі. Може, ви й