Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

— Втікати? Ні, ніколи! — гарячився король у гарячці. Прийшов гетьман. Мовчки стиснули собі долоні.

— Ваша гадка яка? — спитав король.

— Відворот, — відповів одним словом гетьман.

— Робіть, що хочете, — відповів король і, вичерпаний до краю, примкнув безсилі повіки. Заснув. Усміхався крізь сон, як дитина, котрій сняться нові, не бачені доселі дива.

Цар чи так упився несподіваною і припадковою побідою, чи все ще ворога боявся, досить, що не кинувся на нього.

Тільки калмуки, як вовки під кошару, стадами підсувалися і вили: «І-і-і!»

Мручко зі своїми людьми відганяв їх від обозу, як встеклу тічню.

Цар справляв пир і знущався над раненими запорожцями.

— На палі їх саджає, — говорили собі в обозі. Січовий сивоусий дід люльку спокійно пикав.

— Нічого. Посидять. Все одно від ран померли б.

— Як черга прийде, посидим й ми, — відповів другий. Ті не боялися вже нічого.

Бралося під вечір, як обоз був до відвороту готовий. Рішили подаватися здовж Ворскли аж до її гирла. По дорозі прилучаться до них ті шведи, що залишилися в Нових Санжарах, Біликах, Кобиляках і Сокілках, та пристануть запорожці, розставлені відділами від Полтави до Дніпра.

Вже всьо стояло наготові, як гетьман спитав:

— А Мотря де?

Чуйкевич метнувся її шукати.

Полем ішла, до вмираючих припадала.

— Ідемо, Мотре! — сказав до неї Чуйкевич.

— Боже вас провадь, Іване. _ — А ти?

— Я лишаюся з ними, — і показала на трупів і на ранених, які, мов снопи на родючім лані, лежали кругом неї. — Їх і землі не лишу, я тутешня!

— Мотре! — крикнув Чуйкевич, і голос йому в горлі застряг.

— Чого стоїш? — спитала. — Тобі біля гетьмана місце. Їдьте!

— Моє місце теж тут, — відповів Чуйкевич і разом з жінкою пішов хресним шляхом.

В полтавських церквах усі дзвони грали, гайвороння зліталося, мов хмари, на палях сиділи запорожці і кривавими очима грізно водили кругом.

Кріпких сторожів поклав цар Петро біля меж завойованої країни.

Крізь пні дерев будищанського лісу проблискувало заходяче сонце, прощало шведів і козаків, що пускалися в далеку дорогу, назустріч невідомим подіям.

Мручко зі своїм відділом замикав похід. Козаки бралися співати якоїсь сумної пісні. Не дав. Чого? Невже ж не славно боролися наші? Невже ж осоромили себе? А що полягло їх багато, так що? Виростуть нові. Не бійсь! Ще козацька мати не вмерла…

Набивав люльку, підносився в сідлі і розглядався кругом.

Напереді в маєрфельтовім повозі лежав хорий король, а біля його гетьман.

— Таки їх не візьмуть! — сказав Мручко і торкнув острогою коня. — Били ми, били й нас, а таки побіда перед нами!

Озирнувся на своїх людей, підняв руку і голосом, щоб і мерці почули, гукнув:

— Бе-ре-жись!

Перемога Петра під Полтавою вирішила долю не тільки трьох учасників битви, але й усієї Європи. Значення цієї перемоги і перспективу, яка відкривається для його імперських планів будівництва Росії, він зрозумів відразу, що й відобразив у своєму «заповіті», написанім після битви.

Цей заповіт вперше було знайдено аж у 1754 році серед французьких дипломатичних архівів. Він справив величезне враження» на французький та англійський уряди і став відомий усій Європі.

В 1938 році, після подій в СРСР 1937 року, політичний тестамент Петра нагадав паризький часопис «Promethee» (№ 136–137), звідки він був передрукований львівським ілюстрованим щоденником «Новий час» дня 11 липня 1938 року в перекладі українською мовою. Текст його подаємо нижче:

«1. Держати російський народ у стані безперервної війни, аби не дати угаснути войовничому запалові російського жовнярства. Відпочинок давати тільки для того, щоби поліпшити державні фінанси, скріпити армію і вибрати вигідну хвилю для нападу. В той спосіб робити, аби мир служив війні, а війна мирові і то завжди в інтересі поширення меж добробуту.

2. При кожній нагоді встрявати у справи європейських держав, особливо ж Німеччини, котра тим більшу і безпосередню має вагу, чим до неї більше наближатися.

3. Розділити Польщу, піддержуючи в ній внутрішні заколоти і постійні сварки. Вельмож здобувати собі золотом, впливати на сейми, деморалізуючи їх, щоби мати вплив на вибори королів. Ввести в Польщу російське військо і держати доти, поки трапиться нагода залишити його там назавжди.

4. В торгівлі шукати зв'язків у першу чергу з Англією, бо та держава найбільше нас потребує для свого флоту і може бути найбільш корисною для побудови нашої.

5. Безупинно розширяти державні межі вздовж Балтики на північ, а вздовж Чорного моря на південь.

6. Наблизитися, де тільки можна, до Царгороду й до Індії. Хто там запанує, той стане дійсним володарем світу. В тій цілі підбурювати до війни то на Турцію, то на Персію.

Побудувати корабелі на Чорному морі, поволі заволодіти тим морем, рівно ж Балтійським, бо вони необхідні для осягнення того проекту. Коли ж буде можливим — відновити через Сірію колишню торгівлю з Ліваном і доступити аж до Індії, котра є коморою світу. А як там будемо, тоді обійдемося без англійського золота.

7. Вдержувати дбайливо союз із Австрією. Удавати, що піддержуємо її наміри, аби перебрати владу над Німеччиною, а другою рукою підбурювати проти неї амбітність німецьких князів. Подбати, щоб вони обидві звернулися до Росії за допомогою і встановити над її землями рід протекції, яка буде підготовкою до майбутнього панування над ними.

8. Підготовити австрійського короля, аби він прогнав турків з Європи, а коли він завоює