Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

Повітря затремтіло, у центрі залу з’явилося синє вікно порталу, з нього вийшов високий статний чоловік. Сиве волосся стягнуте на потилиці в короткий хвіст, коротка сива борода і пронизливі зелені очі. Старість навіть не торкнулася їх. Смарагдовий камзол щільно вкритий рунами, як і вільного крою штани, заправлені у високі чоботи. Густі білі брови зсунуті на переніссі, через що нежданий гість здавався роздратованим. На плечах ельфійський плащ, на якому теж блищали срібні руни. У руках він тримав короткий посох. З таким навряд чи ходять мандрівники, скоріше бойові маги. Старий втупився в усі очі на мене і усміхнувся краєчками губ.

– Ну, здоровенькі були, Руто. Впізнаєш, чи все ж будемо знайомитися?

Ще б пак! Дід!.. Серце не обдуриш, та й кров не вода. Але чому він з’явився?

– Скріраніеле, – привітався він з ельфом кивком голови. – Ти зовсім не змінився, хоча і стільки років минуло.

– Зате ти змінився, – роздивляючись Семисильного, тихо відповів ельф. – Зовсім сивий став.

– Ну, час не щадить нікого… – він знову повернувся до мене: – Я за тобою.

– Я нікуди не піду з вами... – пролопотіла я. – Я вас зовсім не знаю.

– Ось і познайомимося ближче, – тоном, що не терпить заперечень, сказав дід. – Іди сюди.

– Я. Нікуди. Не піду.

– Уперта, як Ніта, – гмикнув він і зробив крок у мій бік.

– Я не подивлюся, що ви жива легенда, пане, але, якщо Рута нікуди не хоче йти, значить, вона нікуди не піде, – заявив Герман, заступаючи мене собою.

– Зухвалий хлопчисько, з двома джерелами, – Гера для діда був немов скляна фігура. – Треба ж, і мене обійшов! – несподівано розсміявся він. – Друзі, перед вами кріомаг! Це сильніше за воду. Він повелитель льоду й холоду. Майбутній, звісно. Якщо дар не розміняє на дурниці.

Повисла тиша. Ельфи, Кхибра і Ойх із цікавістю витріщалися на Германа.

– На відміну від моїх дітей, хоч онука вибрала гідного.

– Я не потребую твого схвалення! – не стрималася я, перейшовши на «ти».

– Ого як! – розсміявся дід. – Ти успадкувала найкращі якості від своїх предків. – Ходімо, люба, – його голос став міцнішим за леовардійську сталь, – ми втрачаємо дорогоцінний час. А ще потрібно знайти Королеву! Карту, ельфе! – дід простягнув руку.

І Рані, знехотя дістав з-за пазухи карту. Дід одразу розстелив її, йому вистачило одного погляду, щоб побудувати портал туди, де яскравою крапкою горів Осередок Королеви. Він схопив мене за руку і потягнув за собою. Я й пискнути не встигла, як вивалилася на холодний берег. Порив вітру приніс бризки моря. Почувся гуркіт хвиль, що розбивалися об скелі. Хотіла побачити море – на тобі, Руто, дивися. Я встала, струсила зі штанів пісок і хотіла озирнутися, але дід схопив мене знову за руку і потягнув за собою.

– Потім будеш обтрушуватися! Треба забрати Королеву!

Біля грота на нас чекав чоловік у довгому плащі з каптуром, той приховував половину обличчя.

– Мег, познайомся, це моя внучка, Рута. Дочка Оуеллани і мого Єгора.

Незнайомець, не відсуваючи каптура, роздивлявся мене.

– Цікава, – зрештою сказав він. – Ходімо, час плине.

Ми увійшли до печери. Той, кого дід назвав Мегом, висік імпульс і пустив попереду себе. Дід ішов позаду, так само підсвічуючи собі дорогу. Йшли ми недовго, зупинилися біля червонуватої стіни. Мег зробив крок убік, а дід посохом намалював на стіні знак. Яскравий спалах осяяв печеру, і стіна стала немов прозора. Ми пройшли крізь неї, мов через потік водоспаду. За стіною виявилася ніша, в якій спочивало п’ять саркофагів. Тільки на відміну від тих, які я бачила у склепах, ці були менші й висіли в повітрі.

– В одному з них – Королева. Нумо, Руто, тільки не помилися.

Дід накреслив посохом п’ять однакових знаків і повісив над саркофагами, ті відкрилися, показуючи нам п’ять однакових мечів. Однакових. Рукояті, леза, візерунки на мечах. Все абсолютно було однаковим. «Справжня Королева відкидає тінь», – згадала я слова Буретворця. Але тут було так яскраво, немов ми опинилися всередині дзеркала.

– Загасіть усі вогні, – попросила я чоловіків.

– Ти нічого не побачиш... – спробував посперечатися дід, але напоровся на мій розсерджений погляд і слухняно виконав прохання.

Печера занурилася в морок. Я, затамувавши подих, підійшла до мечів і стала придивлятися. Вони лежали у висічених комірках. Як же дізнатися, яка з них Королева?

– Діду? – покликала я. – Ти можеш підняти мечі над саркофагами.

Він знизав плечима:

– Спробую.

Зробив ще п’ять знаків і кинув над саркофагами: мечі підійнялися у повітря і зависли. Я підійшла ближче і почала придивлятися. Так і є, чотири – пустушки, обманки, а п’ята, остання – і є Королева.

– Ось вона, – я вказала пальцем на п’ятий меч.

– Бери її, – безпристрасним голосом не сказав, наказав чоловік у плащі.

– Вона проклята, – нагадала я.

– Щойно ти торкнешся істинної Королеви, прокляття спаде, – заспокоїв мене дід.