Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояка Швейка, Ярослав Гашек

Капрал Нахтігаль з-під Кашперських гір роздобув у переляканого єврея пляшку горілки, зібрав кількох товаришів, і вони почали співати німецький текст «Лурдської пісні» без рефрену «Аве» на мотив пісні «Принц Євгеній».

Дорога зробилась дуже поганою, і передовий загін, який повинен був забезпечити нічліг для одинадцятої роти, тільки поночі потрапив у лісочок біля річки. Цей лісочок мав привести їх до Лісковець.

Балоунові вперше в житті доводилося йти невідомо куди. Все: і темрява, і те, що їх послали вперед шукати квартири,- здавалося йому надзвичайно таємничим; раптом у нього з’явилась підозра, що це не випадково.

- Хлопці,- тихо зойкнув він, спотикаючись на стежці, що звивалась уздовж річки.- Вони нас принесли в жертву.

- Як-то? - теж стиха визвірився на нього Швейк.

- Хлопці, не кричіть так,- благальним голосом просив Балоун.- В мене аж мороз поза шкірою бігає. Я відчуваю, вони нас почують і зараз же почнуть стріляти. Я це знаю. Вони нас послали вперед, щоб ми перевірили, чи немає поблизу ворога, а коли почують стрілянину, то одразу ж дізнаються, що далі йти не можна. Ми, хлопці, фольпатруль, 519 як мене вчив капрал Терна.

- То йди попереду,- сказав Швейк.- Ми підемо за тобою, а ти захищай нас своїм тілом, якщо вже вродився таким велетнем. А коли тебе підстрелять, ти нас повідомиш, щоб ми вчасно могли залягти. Ну й вояк же з тебе, кулі боїться. Кожен солдат повинен з цього тільки радіти, бо кожен солдат мусить знати: чим більше куль ворог вистріляє, тим менше в нього залишиться. Кожний постріл, спрямований ворожим солдатом проти тебе, зменшує його боєспроможність. До того ж, стріляючи в тебе, він дуже радіє, бо принаймні не мусить і далі тягати на собі патрони, йому і бігти легше,

Балоун тяжко зітхнув:

- Але ж у мене вдома господарство.

- Начхай на нього,- порадив Швейк.- Ліпше віддай життя за найяснішого цісаря. Та невже тебе цього не вчили на військовій службі?

- Там про це лише згадували,- відповів дурний Балоун.- Вони мене тільки ганяли по учбовому плацу, а потім я вже ніколи ні про що таке не чув, бо зробився денщиком... Якби той найясніший цісар нас краще годував...

- Ну й проклятуща ж ти ненажерлива свиня! Вояків перед боєм узагалі не слід годувати. Це нам багато років тому пояснював у школі капітан Унтергріц. Той нам завжди казав: «Кляті чортяки, якби коли-небудь вибухнула війна і справа дійшла до бою, то боронь вас боже перед боєм наїдатися. Хто наїсться і дістане кулю в живіт, тому амінь, бо вся каша і хліб після такого поранення вилізуть з кишок, і в солдата зараз же гангрена. А коли шлунок порожній, то така рана в живіт - дурниця. Так, немовби тебе оса вжалила, просто приємно».

- Я швидко все перетравлюю,- заспокоїв товаришів Балоун.- У мене в шлунку ніколи нічого не залишається. Я, братику, зжеру, бувало, цілу миску кнедлів із свинячою печенею та капустою, а за півгодини більше трьох ложок з мене не вийде. Решта в мені розсмоктується. Інший, наприклад, скажімо, з’їсть лисички, а вони вийдуть з нього такими, як були, тільки сполоснути їх і знову можна подавати з кислою підливою. А в мене - навпаки. Нажеруся лисичок - інший би від цього луснув, а я викладу потім лише трохи жовтенької кашки, немов дитинка наробила, решта в мене піде. В мені, брате,- довірчо зізнався Балоун Швейкові,- розпускаються риб’ячі кості й сливові кісточки. Якось я навмисно підрахував. З’їв я сімдесят сливових кнедлів з кісточками, а коли підперло, пішов я за стодолу, а потім розгорнув ці кісточки трісочкою, відклав убік і підрахував. Із сімдесяти кісточок в мені розпустилося більше половини.

З Балоунових уст злетіло тихе і довге зітхання:

- Моя стара робила сливові кнедлі з картопляного тіста, а до нього додавала трохи сиру, щоб було поживніше. Вона більше любила кнедлики, посипані маком, ніж сиром, а я навпаки, через це одного разу надавав їй ляпасів... не вмів я цінувати свого родинного щастя.

Балоун зупинився, поплямкав, облизався і сказав сумно та ніжно:

- Знаєш, друзяко, тепер, коли немає ніяких кнедлів, мені здається, що все ж моя жінка правду казала: вони з маком таки ліпші. Тоді мені завжди здавалося, нібито мак застрявав між зубами, а тепер я думаю: аби було чому застрявати... Моя жінка зазнала зі мною дуже багато лиха. Скільки вона, бідолаха, наплакалася, коли я вимагав, щоб вона до ліверних ковбас клала більше майорану, тоді ніколи не обходилося без ляпаса. Одного разу вона не хотіла різати на вечерю індика, мовляв, вистачить з мене й півня. Я її, бідну, так оперіщив, що аж два дні пролежала. Ох, приятелю,- схлипнув Балоун,- якби тепер ліверної ковбаси, хай уже без майорану, і півника... Ти любиш підливу з кропу? Який я, бувало, зчиняв галас через неї. А сьогодні пив би її, як каву.

Балоун поволі забував про уявну небезпеку і в нічній тиші, спускаючись униз до Лісковця, увесь час зворушено розповідав про те, чого він раніше не шанував, а тепер їв би, аж очі б плакали.

За ними йшли телефоніст Ходоунський і фельдфебель-рахівник Ванек.

Ходоунський пояснював Ванекові, що, на його думку, світова війна - ідіотизм. Найгірше в ній те, що, коли десь урветься телефонний провід, ти змушений уночі йти лагодити його, а ще гірше те, що тепер не так, як у давніх війнах, тоді не знали ніяких прожекторів, а сьогодні саме навпаки, коли ти лагодиш ті прокляті проводи, ворог зразу знаходить тебе прожектором і накриває вогнем усієї артилерії.

Внизу в селі, де мали розквартирувати роту, було темно, хоч в око стрель. Собаки так розгвалтувались, що примусили дозір зупинитись і подумати про те, як боротися від тих бестій.

- А може, повернемо назад? - пошепки спитав Балоун.

- Балоуне, Балоуне, коли б ми про це заявили, тебе б розстріляли за боягузтво,- сказав Швейк.

Собаки немов показилися: гавкання чулося з усіх боків, навіть з півдня, за річкою Ропою. Вони гавкали в Кросенці і в кількох інших навколишніх селах, бо Швейк горлав у нічній тиші:

- Куси, куси, куси! - згадавши, як він кричав